Цікаві речі відбуваються щодня.
Хоч як я закликала подарувати Києву атмосферу асертивності на символічне святкування його уродин, відгукнулася та приїхала аж зі Львова аж одна учасниця на Верзус 30.05.15.
То ж і сюрприз від зустрічі з образом середньовічної панни розділений був пізніше з відвідувачами вечірніх екскурсій з каганцями в Національному музеї історії України.
Хоча діалог двох розумних людей дає плодів не менше, ніж десятирьох. Дещо змінюються технології, а методичної гнучкості мені не позичати. Отже, ділюся нашими напрацюваннями.
Як каяття стає частиною життя? Процес визнання попередніх помилок відбувається з появою нових цінностей. Коли з’являється нова рамка (погляди) – і дивишся назад, то бачиш, що те, що тоді вважав за моральне, тепер виглядає аморальним. І питання полягає у тому, як же полишити помилки у минулому, аби не йти стежною, що повторюєш помилки – каєшся, знову повторюєш.
Що ж тобі тлумачимо асертивністю, та чому у протиставленні каяттю? Асертивність як стверджувальна позиція, буття самим собою, коли не потребуєш нікому нічого доводити, переконувати, стверджуватись, а вільно входиш у контакт з будь-ким, навіть з девіантною поведінкою. Сприймаєш людей без засудження та без заздрощів.
Протисатвлення між каяттям та асертивність виникає саме через момент засудження. Ми маємо вчитись відокремлювати людину та її вчинки – і засуджуючи вчинки, караючи за них, давати можливість людині усвідомити та “викупити” нанесену шкоду, пробачивши тим самим їй. Здатність пробачити людині, засудивши вчинок, – прояв асертивності та момент трансформації каяття у навчання, якщо людина, про яку йдеться, є ти сам. Саме так замість картання за повторення старої моделі поведінки народжується нова модель поведінки – через асертивне сприйняття своїх помилок. Тобто ми визнаємо помилки помилками, обирємо нову модель поведінки, вчимо інших на своїх помилках, але не картаємо себе, не знецінюємо, а показуємо себе оновленими, і шануємо цю свою трансформацію і здатність вчитися з помилок. Помиляються усі. Вчаться з помилок лише асертивні.
Ключова відмінність толерантності стосовно асертивності – спрямованість вектору. Асертивність йде від звернення на себе. Толерантність – від звернення на іншого. Тому толерантність неможлива без асертивності, бо бажання засудити іншого виникає, коли щось засуджуєш у собі і боїшся проявів того в іншому, особливо, коли він інакший, не зрозумілий з першого знайомства.
Тобто толерантність є одним з проявів асертивності, але асертивність є ширшою. Відміна смертної кари за вбивство є асертивним рішенням, хоча ми не толеруємо вчинок та цінності людини-вбивці.
Толерантність в один бік, без толерантної відповіді – ілюзія толерантності. Асертивність в один бік можлива – виводить з трикутника Карпмана досі не асертивну людину, бо повертає їй повагу до себе та до того, з ким взаємодіє. Просто це потребує часу, бо старі звички тяжіють над людиною.
Багатокультурність можлива лише за умови асертивності, а коли зароджується, то працює на зміцнення тієї ж асертивності, яка її породжує. Коли ми асертивні, то можемо тверезо проаналізувати сильні та вразливі сторони власної культури та інших відомих нам культур – і шукати вирішень, співставляючи їх між собою. Так відбувається синтез, побудова нової культури, яка рівною мірою залишається аутентичною та водночас з тим набуває нових рис, забезпечуючи черговий цивілізаційний прорив.