17.06.15 для усіх бажаючих з кола працівників НМІУ розпочався цикл мікро-тренінгів «Середа в музеї для душі!».

За задумом цей цикл підтримуватиме позитивну мотивацію колег у період праці зменшеною кількістю через чергові відпустки влітку.

Ступінь відповідності індивідуальним запитам (наводимо в таблиці) та схвальні відгуки учасників першого мікро-тренінгу на тему  «Традиції. Стандарти. Кліше VS Новації. Прогрес» засвідчили, що формат та спрямування обрано надихаючі – тому чекаємо на продовження.

Тему “Традиції. Стандарти. Кліше VS Новації. Прогрес” проводила тричі. Двічі – у Фрейд Хауз. Третій раз – для працівників одного з київських музеїв. Також ці категорії зачіпаємо, розглядаючи самодостатність (фрагменти колажів з якої і наводжу).

Коли мене попросили продублювати свої культурологічні діалоги в колі наукових працівників музею, було деяке хвилювання, наскільки новаторським виявиться пропонований мною кут зору для аналізу та зіставлення таких “звичайних” понять.

Виявилось, що ключовий резерв розуміння однаковий в обох середовищах – і небайдужих мислячих людей різних професій, і наукових працівників закладу культури. Без додаткового опрацювання не відокремлюємо кліше від стандартів.

Традиція все ж зрозуміліша працівникам культури, і це тішить.

У той час, коли в колі мислячих людей, які представляють інші сфери діяльності, і традиції, і стадарти тяжіють злитися з кліше.

Тим важливішою є опрацювання теми якомога ширшим колом. І буду рада, якщо так все ж складеться.

Коли серед учасників чергового верзусу бачиш людину, яка відпочатку оцінювала тему як зовсім мало цікаву для себе, розумієш, що у самому форматі твориш щось унікальне та цінне – і вдячний інфочасопростору за таке переживання.

Вчора відбулася “Гендерна самореалізація: конкуренція VS взаємодія” – дубль 2.

Було менше учасників – літо та “Країна мрій” даються навзнаки.

Про цивілізаційні зміни, які зрештою призвели до того, що замінили поняття статі поняттям гендеру, міркували, можливо, з більшим, ніж першим колом, здивуванням стосовно задуму такої “підводки”, але проміжні інстайти, поза запланованих гілок обговорень, вражають настільки, що моя власна рефлексія усього, що прожили разом протягом верзусу, триває і досі.

Наприклад, ніколи не відчувала (а тому і вербалізувати так не могла б), що “ідентифікація себе за статтю може пригнічувати, бо в різних країнах ділили соціальні ролі за статтю”.

Спостереження учасників за змінами у полі самореалізації протягом цивілізаційного процесу вилилися в ось такий висновок:
“Сукупний тиск на свідомість (обмеження самореалізації) залишився тим самим, якщо не збільшився, бо одне джерело тиску (догматизації) поступилося місцем іншому джерелу. Раніше тиснули ті, хто водночас з тим брав відповідальність за спільне благо на себе (інститути влади), а тепер – ті, хто використовує тебе без жодної відповідальності натомість (комерційні інститути)”.

Цікавим також є ось такий висновок на тему “ЩО Ж ТАКЕ ГЕНДЕРНА САМОРЕАЛІЗАЦІЯ?”:
“Прийняття своєї статті/гендеру без упередженності та спротиву – та визначення для себе його ключового посилу, сенсу, поза інших соц.ролей. Наприклад, можемо сприймати жіночність як таку через здатність нести красу та надихати на її співтворення, підтримувати мир, радіти життю, цінувати та стверджувати його. І вже через обрану призму конструювати свою реалізацію в інших шести ролях – по-/дружньої, батьківської, учня, працівника, нащадка, громадянина. Водночас з тим, працювати над андрогінністю – ситуаційним застосуванням тактик/практик, які більше виражені через умови соціалізації попередніх поколінь протилежної статі. Так, наприклад, для чоловіків у попередні періоди були доступніші експеримент та принциповість, а жінкам – свобода вираження емоцій, піклувальне мислення, а тому андрогінним буде перейняття цих тактик/практик один в одного”.

Діалог довкола фрази “жінками народжуються, чоловіками стають” розпочався з твердження “обома стають”, аргументованого твердженням про вплив іграшок та повчань в стилі “хлопчаки/ дівчатка так не роблять” на статеву ідентичність.
Контраргументом були спогади про “не дівчачий” (якщо стереотипно оцінювати) вибір іграшок в дитинстві – замість ляльок та ведмедиків машинки, конструктори, татове гаражне начиння, аптечки протихімічної допомоги, тобто усе таке, яке без жодних наслідків для нього можна розібрати та скласти заново. Ось такий спосіб реалізації дослідницького інтересу напротивагу тому, як у той же час реалізовували його хлопчаки – відривали ніжки, крильця, чіпляли бляшанки до хвоста, надували через очерятину.
Відмінність жіночності – коли навіть ляльці чи ведмедику боляче робити боляче – та мужності – коли тобі байдуже до того, що живе має бути цілісним, аби жити, бо у тебе є власна мета – очевидна.
Ту дівчинку точно ніхто не вчив поводитись саме так. Вона просто так відчувала. Більше того – рятувала живе від хлопців, переконливо обіцяючи їм проробити з ними те саме, аби відчули та переконались, що роблять величезну шкоду. Чомусь вірили, хоча вона навіть фільми з жорстоким поводженням до тварин та людей дивитися не могла на той час. Від чого батькам бувала прикрість в гостях, якщо знову крутили “Білого Біма” – хазяї змушені були вимикати телевізор у відповідь на дуже емоційну вимогу дівчинки. І оціночні судження про “погане виховання” були гарантовані.

Діалог довкола джерел конкуренції всередині та поміж гендерами розпочався із запитання учасника: “Якщо в основі конкуренції чоловіків поміж собою є боротьба за жінку, то чому вони вороже ставляться до геїв, які випадають з цієї конкуренції?”, яке в залі отримало одні рефлексії (див. п.1-2, а пізніше виник і п.3 – після спогадів про особливості однієї моделі поведінки).

Отже, джерела ворожого ставлення поміж чоловіками та геями:

1. архетипічна поведінка – прагнення позбутись особини, яка не виправдовує своє годування (не полює – звідси утиски людей з особливими потребами, не примножує плем’я), а тому і існування мусить припинити;
2. страх опинитись “оберненим у секту”;
3. страх програти в кар’єрі, бо залишається фаворитизм, і чим більше геїв в оточенні, тим вищий ризик їх перебування на ключових посадах – і тоді геї отримують преференції у просуванні. До того ж домішується заздрість, якщо спостерігають щось подібне.

ВІДТЕРМІНОВАНИЙ ВЛАСНИЙ ІНСАЙТ ТРЕНЕРА: усіляка боротьба за права будь-яких меншин – месіанство, тобто вхід в трикутник Карпмана, як наслідок зверхності, браку поваги та довіри.
Тільки зверхність підштовхує оцінювати когось за кількістю та виокремлювати за цією ознакою як своєрідну жертву, яка сама не здатна скористатись із загально людських прав.

Якщо є права людини, то чим від них відрізняються права меншин?
Меншини не є людьми – і тому потребують окремих прав та окремого захисту?

Якщо кожна людина має право на повагу до власної гідності, на особисту недоторканість, на право власності, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на працю та на відпочинок, на житло, на освіту тощо, то про які ще інші права котроїсь з меншин може йтися?

Якщо толерування, то усіх усіма, тобто і толерування меншинами (якщо вже їх представники сприймають таку ідентичність) тих, хто відрізняється від них.

І сприйняття рівності прав саме рівністю, а не протекціонізмом – це і є проявом толерування також.

Будь-яка дія має протидію. Якщо “меншини” наполягатимуть на виключності своїх прав, то чому б це “більшості” дотримуватись толерантності?

Чи не тому масова культура толерантності залишається утопією?

Ще одне цікаве спостереження із співставлення інсайтів двох груп за темою гендерної самореалізації – наш чуттєвий досвід цивілізаційного процесу, незалежно від того, до якого гендеру приналежимо, співпадає у тлумаченні тенденцій самознищення виду (у таблиці відмічено червоним шрифтом).
Щодо тенденцій руху до взаєморозуміння, посилення конкуренції, самореалізації наш чуттєвий досвід відрізняється настільки ж, наскільки відрізняється гендерна ідентифікація себе.

З кожним дублем теми виникає можливість визначити, що ж поєднює такий різний чуттєвий досвід таких різних учасників у таких різних життєвих обставинах, а в чому проявиться унікальність саме цієї групи, на зустріч з якою йдеш саме зараз.

Цього разу індивідуальні запити до теми були:

1. бажання розібратися в конфлікті через оціночні судження;
2. межа між оціночними судженнями та оцінкою – як досягнути креативності без куріння або навмисного знурення себе (одразу пригадую опитування друзів ІКЬЮ ІМПАКТ декілька років тому щодо джерел натхнення – і фізико-хімічні варіанти);
3. “просто цікава тема”.

Тому індивідуальними результатами стали:

1. беру з собою формулу, яка подовжує момент емоційної реакції та підвищує невразливість, а це забезпечить ефективну взаємодію (вирішення питань замість конфлікту, хоча кожен залишиться собою);
2. оцінювання – необхідність для вирішення задач. Аби не переходити до оціночних суджень, буду регулювати свої емоції;
3. спробую дивитися на картини – та шукати в них відповіді, вирішення (надихатися). Це мені важливо, бо креативність приносить задоволення. Подобається знаходити креативні рішення;
4. вбивчий вплив оціночних суджень на психіку. Кількість автоматичних оціночних суджень всередині мене та їх проекція на думки інших на мій рахунок. Моменти штучності оціночних суджень – що це не моя проблема, а проблеми цих людей (що сиплять на мою адресу оціночні судження) з їх минулого.

Серед критеріїв креативного мислення повторилися в усіх трьох групах “нестандартно” та “поза шаблонами”, тобто розрізнення бунтарського духу та духу творення є спільним резервом нашого чуттєвого духу.
Саме тому геть усім було б корисно побути учасником верзусу на тему “Традиції. Стандарти. Кліше VS Новації. Прогрес”, коли ми вчимося розуміти суть прогресу та важливість орієнтації новацій (втілення креативності) на його суть, роль глибокого розуміння традицій та стандартів, уникнення перетворення їх на кліше, у цьому процесі.
Було б корисно, але це усвідомлення ще готувати та готувати.

Суттєвим доповненням переліку критеріїв креативного мислення від третьої групи стало визнання того, що “знахідка креативного рішення спонукає щось робити далі, надихає, породжує бішьшу зацікавленість”. Власне, саме цим чуттєвим досвідом і пояснюється наше прагнення до креативності, бо інакше усі діяли б за принципом “бути простіше”, а не шукали б “нові рішення звичних задач”.

Також дуже цікавим стало відгалуження діалогу довкола емоцій, що живлять оціночні судження – САМОЗАСПОКОЄННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО БЛОКУЮЧИХ ОЦІНОЧНИХ СУДЖЕНЬ.

У цьому відгалуженні провели межу між прагненням спокою, безтурботності та самозаспокоєнням:

1. чуттєвість стану безтурботності: отримав певну перспективу, з якої споглядаю – є внутрішня визначенність стосовно зовнішньої невизначенності, тобто всередині себе завжди знайду відповідь ; проблеми мене не зачіпають, бо контролюю емоції, завдяки вірі в те, що з усім упораюсь (бо є внутрішня визначенність, здатність знаходити відповіді всередині себе);
2. чуттєвість стану самозаспокоєння: “мені все зрозуміло”, зацикленість, догматизація, “схопив Бога за бороду”.

Оскільки до того в діалозі визначили механізм блокування креативності оціночними судженнями – той, хто оцінює іншого, ставить себе вище, а того, кого оцінює, нище – відбувається стрес (відгук на загрозу, який блокує активацію мозку) – то у співставленні з чуттєвими маркерами стану самозаспокоєння стає зрозумілим, чому він є джерелом оціночних суджень – через знайому нам з часу обговорення вразливості до нігілізму зверхність, бажання приховати свою невпевненість через оціночні судження на адресу інших.

У гілці діалогу “МЕЖІ “ОЦІНКА VS ОЦІНОЧНЕ СУДЖЕННЯ” втриче повторився висновок щодо емоційної природи оціночних суджень напротивагу заснованості на фактах оцінювання.

У першій групі ця думка пролунала ось у такій формі: “в оціночних судженнях емоційність панує над фактами, відбувається узагальнення та гіперболізація, категоричність (як присуд), перенесення оцінки діяльності на судження про персоналію, закрита позиція”.

Друга група зазначила ознаками оціночних суджень: “складається з факту та емоції з переважанням емоцій над фактом, вириває факти з контексту, а потім узагальнює, обрізує можливості, досвід і є оціночні судження”. І ознаки оцінювання: “аналіз контексту, фактів, цифр, поєднання між собою, пошук відповідностей з об’єктивними (конкретними, однозначними) критеріями”.
Третя група зазначила: “Оцінка – на фактах; оціночне судження – на емоції довкола факту”.

І дуже важливим спостереженням від третьої групи є те, що “оціночне судження може виникати до аналізу (на основі застосування завченого та повторюваного, тобто кліше, наприклад, про відьом, яких треба палити або топити), а оцінка можлива лише за умови аналізу (чим засвідчений факт, про що свідчить факт) та синтезу (куди веде факт, як вплине на мій інтерес).

Також в двох з трьох груп (а в одній з них ця гілка діалогу просто не проросла) співпала думка щодо внеску оцінювання у креативність рішення:

• можливість розпочати, активізація, поштовх до дії, пошук рішення, варіантів, натхнення;
• аналіз кінцевої мети та можливі корективи, усвідомлення ситуації, постановка задачі;
• заново запускає аналіз (виявлення властивостей та закономірностей, звірку, калібровку) та синтез (складання цілого з фрагментів, напрацювання альтернатив рішень) – і завдяки цьому розриває шаблони, вивільнює від них свідомість.

Для вирішення викликів для креативності, які привели на верзус, застосували дві техніки – оксюморон та “надихайся, не копіюй”. Результати наведено у таблиці.

Наступного тижня – повтор теми “Гендерна самореалізація: конкуренція VS взаємодія”, на якій поринаємо у дослідження причин “поїдання” один одного в межах одного та різних гендерів замість реалізації свого потенціалу, а також знаходимо індивідуальні варіанти змін звичних шаблонів (тобто також розвиваємо креативність).

Запрошую. Долучайтеся!

Отже, третій верзус з метою протиставити нігілізм критичному мисленню, а тому звільнити мислення учасників від нігілізму, відбувся – і можу традиційно поділитися напрацюваннями.

Найцікавішим став той факт, що індивідуальні запити на цьому верзусі були про сепарацію від батьків, завершення свого самовизначення, про подолання ступору через розгубленість та констатація власного статус кво замість запиту.

Такою є моя інтерпретація, а прямі висловлювання наводжу далі за текстом. Навіщо ділюся інтерпретацією? З метою ще раз наголосити та важливості усвідомленння персонального запиту та співставлення його з темою, аби обирати саме те, що допоможе.

Наприклад, для цих трьох запитів ближчими були б теми про буття собою, про самодостатність, про звільнення від оціночних суджень – і я дуже втішена тим, що за підсумком верзусу про критичне мислення одна із свідомостей, що працювала у гурті, обрала для себе надалі дві з тих тем, які я одразу б рекомендувала б, якби була можливість рекомендувати.

Тепер – пряма мова верзусу.

ПЕРСОНАЛЬНІ ЗАПИТИ:

1. живемо у полі незнання. Нам нав’язують щось із дитинства, у доросліючи, задаємось питанням, а чи це так, і чому саме. Право самому визначати, що для тебе важливе. Є деякий конфлікт з батьком щодо важливого.
2. Нігілізм – якщо відкидати все. Розгубленість щодо того, що ж робити, як знайти сили. Свій спосіб обирати напрям. Знати, що відкидаючи авторитети, все ж дію, тобто щось все ж є авторитетним
3. Як правильно/ не правильно. Складність у спілкуванні з людьми. Не завжди розумію їх мотиви – і потім розчаровуюсь. Що робити, аби мене не використовували. Поки що все піддаю сумнівам

ОСОБИСТІ ВИСНОВКИ:

1. “Верзус між нігілістом та критично мислячою людиною полягає у тому, що нігіліст не є господарем власного життя, пасивний, безвідповідальний, а критично милсяча людина натомість активна, відповідальна, бо свідомість вільна від упереджень та чужих програм, відсутнє спонукання “повинен”.
2. Рекомендація собі – більше слухати себе, розвивати. Йду правильним шляхом, є однодумці, які також задаються запитаннями, не сліпо довіряють догмам. Замість сумніватися діяти. Якщо твої дії не на шкоду оточуючим, то вони правильні. Бути асертивним. Дозволяти іншому думати так, як він думає.
3. Верзус між нігілістом та критично мисляою людиною полягає у тому, що нігіліст керується сумнівами, страхами, намагається втікти від життя, а критично мисляча людина натомість спирається на авторитети та факти, постійно продовжуючи пошук істини, прагне чогось.
4. Верзус між нігілістом та критично мисляою людиною полягає у тому, що нігілізм задає низький тон, на руйнування, на бездію, а критичне мислення задає позитивний тон, рух, дію, динаміку, розвиток, творення.
5. Рекомендація собі: у мене надто емоційне сприйняття. Слід володіти собою – та зменшити кількість оціночних суджень, в т.ч. на свою адресу, а збільшити натомість практицизму (що хочу побачити наприкінець руху), оволодіти гнівом. Зрозуміла, що критичне мислення дозволяє рухатись далі, а нігілізм робить уразливим до маніпуляцій. Раніше так серйозно не переймалася проявами нігілізму, бо не бачила зв’язку з уразливістю.

ГРУПОВІ ПОШУКИ, ЯКІ ПЕРЕДУВАЛИ ПЕРСОНАЛЬНИМ ПІДСУМКАМ:

1. Портрет нігіліста. Типові висловлювання – на емоціях (не подобається, не довіряю, не влаштовує), на узагальненнях (все, нічого, завжди), на відкиданні, запереченні (авторитетів, норм, релігій, віри). Ключові установки: істини не існує, все порох, суєта суєт, все позбавлено сенсу. Переживання: страх, сумніви.
2. Портрет критично мислячої людини. Слова: факти, логіка, рейтинг, ефективність, довготривалі вигоди, планування, істина, потреби. Посилання на: наукові факти, експеримент, логічне мислення, інтелект, раціоналізм. Переживання та спрямування: свобода від стереотипів, моменти щастя як критерій вибору дії, любов, довіра, пошук.
3. Ознаки зверхності як джерела нігілізму: наполягання на своїй правоті, переконання у тому, що інші гірші, а “я накращий”, “мені відомо те, що приховано від інших”, протиставлення “я-вони”, конкуренція, “я не такий, як усі”, вибраність, невпевненість у собі, яка спонукає постійно випячувати себе, самостверджуватись на інших, знецінюючи їх, зневажаючи, принижуючи.
4. Ознаки асертивності як однієї з передумов звільнення від нігілізму: визнання сили інших, прийняття існування інших думок, бажання подивитися під іншим кутом, сприйняття рівними, упевненість у собі.

ПИТАННЯ ПІД ЧАС ЧИТАННЯ УРИВКУ КАЗКИ: “ЧОМУ ПОКАРАНО ОБОХ СЕСТЕР?”

У автора запитання є бажання покарати когось одного, бо “хтось був більш правий”.
Висновок з діалогу на основі повторного читання уривку казки: покарано обох, бо обох сестер не цікавив внутрішній світ матері, її мотиви, переживання – обидві судять та засуджують, замість розібратися та спільно перебудувати стосунки в родині. І саме це ображає матір – і вона карає.

Цікаві речі відбуваються щодня.

Хоч як я закликала подарувати Києву атмосферу асертивності на символічне святкування його уродин, відгукнулася та приїхала аж зі Львова аж одна учасниця на Верзус 30.05.15.
То ж і сюрприз від зустрічі з образом середньовічної панни розділений був пізніше з відвідувачами вечірніх екскурсій з каганцями в Національному музеї історії України.

Хоча діалог двох розумних людей дає плодів не менше, ніж десятирьох. Дещо змінюються технології, а методичної гнучкості мені не позичати. Отже, ділюся нашими напрацюваннями.

Як каяття стає частиною життя? Процес визнання попередніх помилок відбувається з появою нових цінностей. Коли з’являється нова рамка (погляди) – і дивишся назад, то бачиш, що те, що тоді вважав за моральне, тепер виглядає аморальним. І питання полягає у тому, як же полишити помилки у минулому, аби не йти стежною, що повторюєш помилки – каєшся, знову повторюєш.

Що ж тобі тлумачимо асертивністю, та чому у протиставленні каяттю? Асертивність як стверджувальна позиція, буття самим собою, коли не потребуєш нікому нічого доводити, переконувати, стверджуватись, а вільно входиш у контакт з будь-ким, навіть з девіантною поведінкою. Сприймаєш людей без засудження та без заздрощів.

Протисатвлення між каяттям та асертивність виникає саме через момент засудження. Ми маємо вчитись відокремлювати людину та її вчинки – і засуджуючи вчинки, караючи за них, давати можливість людині усвідомити та “викупити” нанесену шкоду, пробачивши тим самим їй. Здатність пробачити людині, засудивши вчинок, – прояв асертивності та момент трансформації каяття у навчання, якщо людина, про яку йдеться, є ти сам. Саме так замість картання за повторення старої моделі поведінки народжується нова модель поведінки – через асертивне сприйняття своїх помилок. Тобто ми визнаємо помилки помилками, обирємо нову модель поведінки, вчимо інших на своїх помилках, але не картаємо себе, не знецінюємо, а показуємо себе оновленими, і шануємо цю свою трансформацію і здатність вчитися з помилок. Помиляються усі. Вчаться з помилок лише асертивні.

Ключова відмінність толерантності стосовно асертивності – спрямованість вектору. Асертивність йде від звернення на себе. Толерантність – від звернення на іншого. Тому толерантність неможлива без асертивності, бо бажання засудити іншого виникає, коли щось засуджуєш у собі і боїшся проявів того в іншому, особливо, коли він інакший, не зрозумілий з першого знайомства.

Тобто толерантність є одним з проявів асертивності, але асертивність є ширшою. Відміна смертної кари за вбивство є асертивним рішенням, хоча ми не толеруємо вчинок та цінності людини-вбивці.

Толерантність в один бік, без толерантної відповіді – ілюзія толерантності. Асертивність в один бік можлива – виводить з трикутника Карпмана досі не асертивну людину, бо повертає їй повагу до себе та до того, з ким взаємодіє. Просто це потребує часу, бо старі звички тяжіють над людиною.

Багатокультурність можлива лише за умови асертивності, а коли зароджується, то працює на зміцнення тієї ж асертивності, яка її породжує. Коли ми асертивні, то можемо тверезо проаналізувати сильні та вразливі сторони власної культури та інших відомих нам культур – і шукати вирішень, співставляючи їх між собою. Так відбувається синтез, побудова нової культури, яка рівною мірою залишається аутентичною та водночас з тим набуває нових рис, забезпечуючи черговий цивілізаційний прорив.

То ж, запити:

• Що з того, що буду чи то собою, чи то частиною спільноти – що від того отримає спільнота?
• У мені багато мене. І як це все впихнути в спільноту, не викрививши себе?
• Що означає бути собою та бути частиною спільноти?

Прикінцеві висновки:

• Бути самим собою – це знайти себе, входити в резонанс зі своїми діями, вчинками, думками.
• Аби бути самим собою на духовному рівні, спільнота не потрібна, але вона допомагає знайти себе.
• Аби бути частиною спільноти, змінювати себе, знаходити в собі резерви. Постійний компроміс “я” у співставленні з “ми”.
• В принципі відсутній конфлікт “я-ми” – і можлива гармонія. Тепер буде розуміння, чи ти в цей момент – частина суспільства, чи – сам один, і тому не зростатиме полярність.
• Велике та мале “ми” та “я”. Самі поняття складніші та багатші, аніж прийнято розмірковувати про них. Важливо кожного моменту розуміти, з чим саме взаємодіємо, з котрим “я” та “ми”.

Найяскравіші рефлексії протягом зустрічі:

1. малюнки з метою осмислення себе (один з них нам з вами подаровано у якості ілюстрації), які виявили, за усіх відмінностей зображень, багато спільного, і зокрема протилежності між “є” та “хочу” у тлумаченні своєї самості, а також прагнення спокою як ознаку згоди із самим собою, визнання себе собою.

Протилежності (динаміка становлення собою) виявили наступні:

• від агресії до розвитку,
• від руйнування до творення,
• від неузгодженності векторів до узгодженності,
• від розриву до цілосності,
• від закритої системи до відкритої,
• від марної витрати ресурсу до наповнення себе ресурсом,
• від неприйняття та виключеності до прийняття та включеності.”
2. один з перших спонтанних інсайтів: “Щоб бути собою, варто навчитись бути із собою, – і саме це є шляхом бути з суспільством. Бути із собою – це відновити зв’язок із сутністю – тим, що було до впливу суспільства. Потреба бути собою – потреба відновити та накопичити рівень комфорту. Комфорт отримуєш, коли вписався у життя, а вписуєшся у життя, коли знаходиш себе. Коли відкрив себе таким, як є, та навчився проявляти себе – стало краще жити. Награнність дратує. Знайти себе – і робити властиве тобі, як майстер”.
3. метафора “Я” – атом, “ми”- молекула, буття – молекулярний зв’язок.
4. висновки щодо ГАРМОНІЇ “Я-МИ” у поєднанні з БАЛАНСОМ “БУТИ-ВИГЛЯДАТИ”:
   Баланс “бути-виглядати” впливає на те, як ми обираємо спільноту, частиною якої бути, та як спільнота обирає нас, аби залучити. Коли цей вибір співпадає, відбувається прийняття – і воно спонукає змінювати себе, розвивати, набувати нових рис, які притаманні іншим членам спільноти, бо вона набула значення еталону. Люди різні – тому і спільнот різні. Ситуації гармонізації “я” з “ми” є двох типів: про пізнання, розвиток та про стосунки. Якщо час адаптації пішов на саморозвиток, то відбувається злиття із спільнотою водночас з поточненням обрисів себе самого. Вихід з “я” може вибудувати, розширити “я”, а може завадити поверненню в “я”, перетворити на “не я” – і тут знову стає в нагоді баланс “бути-виглядати”, як індикатор руху (чи відбувається розширення “я”, чи перетворення його на “не я”). Можна бути собою та частиною спільноти, у гармонії, – та розвиватись в обох напрямках водночас.
5. ЗАГРОЗИ САМОСТІ. ОЗНАКИ СТАНУ “НЕ Я”:
   Коли отримуєш бажане, запитуєш себе, чи справді ти цього хотів, чи не було не твоє бажання. Якщо отримуєш задоволення від отриманого, то бажання було власним, і його здійснення дає відчуття себе собою. Відчуття задоволення у кожний момент шляху є ознакою самості. Позитивні переживання є ознакою “Я-стану”, цілосності, відповідності. Загроза для самості, маркер стану “не я” – розрив контакту з власними почуттями. Пост-фактум кажеш собі: “я ж знав, а пішов проти себе”.

Також опрацювали наступні моменти:

• ПОТРЕБА У СПІЛЬНОТІ. ОЗНАКИ СПІЛЬНОТИ. МЕХАНІЗМ УТВОРЕННЯ. СВІДЧЕННЯ ПРИНАЛЕЖНОСТІ.
• ДЕБАТИ “БУТИ СОБОЮ ТА СПІЛЬНОТОЮ – ТОТОЖНІ СТАНИ” проти “БУТИ СОБОЮ ТА СПІЛЬНОТОЮ – РІЗНІ СТАНИ”.
• ПРИЧИНИ ОДНОЧАСНОГО ПРОТИСТАВЛЕННЯ ІНДИВІДУАЛІЗМУ ТА КОЛЕКТИВІЗМУ НА ФОНІ ПРАГНЕННЯ БУТИ СОБОЮ ТІЄЮ Ж МІРОЮ, ЩО І БУТИ СПІЛЬНОТОЮ.
• СПОСІБ ГАРМОНІЗАЦІЇ БУТТЯ СОБОЮ ТА СПІЛЬНОТОЮ – ЗМІЩЕННЯ АКЦЕНТУ З “Я-МИ” НА “БУТИ”, ТЛУМАЧУТИ БУТТЯ ЯК ПОЄДНАННЯ ТІЛЕСНОСТІ ТА РАЦІОНАЛЬНОСТІ – НА ІНДИВІДУАЛЬНОМУ РІВНІ, НА ГРУПОВОМУ РІВНІ.

Тема цього разу є однією з найпрактичніших для зацікавлених у високій якості життя – про самодостатність.
Почали ми з ось такого індивідуального запиту та стартових тлумачень самодостатності:

• Чи існує взагалі самотність? Світ соціальний – самотність неможлива.
• Самодостатність – це комфортний стан, без якого складно відмовитися від маніпуляцій та/або домінування як стратегії реалізації активної позиції та амбіцій очолювати якусь групу людей, якусь динаміку.
• Домінування та маніпуляції найчастіше породжені страхами. Застосування домінації та маніпуляцій замикає нас в трикутнику Карпмана, перетворюючи на агресора, який потім перетворюється на жертву, а потім на рятівника, і знову на агресора, бо відсутня повага до себе та інших.
• Відчуваю комфорт, коли перебуваю у позитивному стані, з якого здатна ділитися.
• Ознаки провідника: вести за собою, об’єднувати, мати мету, отримувати задоволення від руху.
• Відмінність стратегій, заснованих на самодостатності та не самодостатності, полягає у засадах об’єднання та проводу – з вільної доброї волі тих, кого об’єднують та ведуть, чи з будь-якого примусу. Діяти без примусу дозволяє лише самодостатність – і саме тому вважаємо її реальністю справжнього лідера. І тому цікавимось нею як передумовою екологічної реалізації лідерських амбіцій.

На цьому етапі виявили цікавинку перекладу (групи завжди складаються двомовними): одинацтво від «одинак», тобто один в полі – мандрівник, у той час як є ще самотність як відсутність пари, порозуміння, брак соціалізації, та перебування на самоті, усамітнення, особистий простір, час для себе. Тому пізніше розглянули прояви, передумови, наслідки кожного з цих станів.

З дозволу читачів цей порівняльний аналіз та ще один, а також детальний порівняльний аналіз створених учасниками верзусу колажів, залишу на окрему публікацію, а поки що наголошу на поточних та фінальних інсайтах групи.

ПОКАЗОВИЙ КОМЕНТАР ПІСЛЯ КОЛАЖІВ: картинки до не самодостатності яскравіші, як у анекдоті: «куме, Ви прагнете до раю чи аду? Клімат в раю кращий, звичайно, а компанія цікавіша в аду». Звичайно, компенсація не самодостатності відбувається артистично, але постійно потребуєш все нової компенсації, бо задоволеності собою так і не відчуваєш. Якщо оцінювання відрізняється від оціночних суджень безсторонністю, то може відбуватися лише за самодостатності того, хто оцінює, а інакше емоції візьмуть гору над фактами.

ЦІКАВІ ПОТОЧНІ ІНСАЙТИ:

• Працювати на соціум – це віддавати.
• Крадіжка внаслідок чиєїсь безгосподарності (взяти, аби не загубилось без користі) – все одно є крадіжкою. Не самодостатній стане виправдовуватись піклуванням про ресурс – що йому знайшли застосовування, скориставшись на свій розсуд. Самодостатній поцікавиться у господаря ресурсу, чи бажає він продовжувати втрачати ресурси, а чи змінить манеру господарювання. (Картинка з дірявим відром, струмені з якого наповнюють завбачливо підставлені таці. Ілюстрація радянського явища «несуни»).
• Еліта не дозволяє собі використовувати ресурси не раціонально, з непродуктивними втратами, без господарського ставлення.
• Самодостатність проявляється у: впевненості, автономності, толерантності, повазі, асертивності, критичному оцінюванні себе та своїх можливостей.
• Самодостатність як знайдений власний шлях.
• Найзнаменитіший вислів Григорія Савича (світ ловив мене та не спіймав) – про тісні зв’язки зі світом, які не позначились на виборі шляху, тобто про самодостатність та вміння взаємодіяти, залишаючись вірним своєму шляхові, навіть за умови, що крокуєш ним один, а інші подорожні спостерігають за тобою зі своїх шляхів та намагаються перетягнути на них, але ти залишаєшся для них іншим, хоча і витребуваним ними, тобто публічним (не усамітненим і не самотнім) одинаком

ЦІКАВІ ПОТОЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ:

• Картинки з сексуальною та хімічною залежністю учасники вибрали самостійно для ілюстрації не самодостатності, а витлумачити, чому їх обрали, про що вони, який мають стосунок до цього стану, так і не витлумачили, хоча твердо вирішили клеїти в колажі.
• Тема не самодостатності виявилась зрозумілішою та ширше представленою як на рівні вибору образів, так і на проведенні паралелей з темами діалогів, які раніше відбулися на верзусах.

Персональні фінальні висновки:

1. Самодостатність приваблива як передумова самореалізації, незалежності у виборі власного шляху. Тому варто працювати над собою, упорядковувати думки та дії – зміцнювати внутрішній стан самодостатності.
2. Самодостатність – уміння вести внутрішній діалог та не брехати самому собі.
3. Самодостатність – подолання внутрішнього конфлікту, протиріччя, прийняття відповідальності. Дозволяє утворювати соціум, а не стадо. Дозволяє не розчинятися в соціумі.
4. Ґрунтується на здатності бути структурою – працювати з внутрішньою неузгодженістю.
5. Коли прагнеш відчути гармонію, любов, варто побути усамітненим, аби почути себе.
6. Самодостатність – точка, яка притягує, є полюсом оцінювання «добре/ погано». Є процесом. Ґрунтується на творенні власних критеріїв. Дає наповненість.
7. Внутрішні протиріччя дають можливість самореалізуватися.

Особисто мене кожен з поточних та фінальних інсайтів учасників щиро надихає – і чекаю на продовження окресленої роботи над внутрішніми протиріччями найближчої суботи на темі “Бути собою VS Бути частиною спільноти”.

На цей момент поділюся з друзями Ікью Імпакт рамкою “запити – прикінцеві висновки – найяскравіші рефлексії протягом зустрічі”.

Вибір між конкуренцією та взаємодією, звичайно, набагато ширший за гендерну самореалізацію, а обрано саме таку площину для аналізу через те, що саме в гендері зустрічаються у людині біологічне з соціальним.

Тобто саме через гендерну самореалізацію якнайкраще можна дослідити те, чому у світі надміру всього все одно замість взаємодіяти обираємо конкурувати.

Вдячна учасникам верзусу від 25 квітня за дуже цікавий та плідний діалог. І маю надію, що друга група (20 червня) за цією ж темою потішить настільки ж яскравими знахідками. Зокрема, маю надію глибше дослідити саме жіночність та мужність, а також андрогінність, бо цього разу поведінка самок та самців більше піддалася усвідомленню.

Початок діалогу заклали настуцпні індивідуальні запити учасників: “Навіщо жінка? Що з нею робити? Чому, коли все добре, чоловік та жінка знаходять проблему? Як повинно бути? Як правильно?”.

Підсумковими інсайтами стали:

1. жінка – також людина. Чоловік як самець залежний від самки, а тому схиляється до фізичної сили;
2. важливо відчувати себе та жити у рівності прав із жінкою заради гармонії, яка забезпечує щасливе життя.
3. люди здатні жити разом гармонічно за умови, що живуть з однією метою;
4. ми однакові. Раніше шукала відмінності;
5. жінка за кермом – такий самий учасник дорожнього руху.
   Чоловіки та жінки рівною мірою емоційно реагують. Просто жінкам дозволяли спонтанність прояву емоцій, а чоловікам – ні;
6. змінюватись варто обом, бо відповідальність у парі на обох. Якщо “не бачу змін в тобі”, то зміни у собі так само відсутні.

Межі застосування цих інсайтів та користь від того встановили наступні:

1. ставитися до жінки як до партнера з рівними правами – так комфортніше жити у суспільстві, взагалі жити, тому що так простіше знаходити порозуміння та рішення;
2. ставитися так, якого ставлення хотіла б до себе. Хочеться допомогти чоловіку відчувати себе чоловіком. Коли так чинитиму, підвищиться якість життя;
3. регулювати свій емоційний фон, бо це дозволяє зберігати свій ресурсний стан.

На шляху від запитів до підсумків знайшли два порушення “дзеркальності” поведінки двох основних гендерів:

1. перше – на рівні опису біологічного рівня (самок та самців): чоловіки визнають, що самцям людського виду фізичні відчуття важливіші, а жінки просто обійшли увагою момент чуттєвості при аналізі поведінки самок людського виду. Тобто при всій сексуальній свободі жінки все одно відмовляють собі в чуттєвості як базовій рисі реалізованості у гендері;
2. друге – на рівні опису соціального рівня (жінок та чоловіків). Жінки підкреслили можливість вижити самотужки на фоні того, що чоловіки підкреслили піклування про самку (!) та дітей водночас з наголосом на важливість якості стосунків, відповідальності, поваги. Тобто чоловіки на шляху до андрогінності готові більше давати, ніж раніше, а жінки не готові брати запропоноване. Коли відбуваються подібні збої у взаємодії, тобто інша сторона не приймає те, що ми пропонуємо та даємо, то причина – у тому, що або відсутній запит на те, що даємо, або не тому/ не тоді/ не в тій формі пропонуємо. Судячи з того, що чоловік (соціальний бік гендеру) піклується про самку (біологічний бік гендеру), то все ж збій відбувається саме на рівні вибору адресата. Самка не потребує турботи. Вона потребує фізичного контакту, згідно інстинкту, та домінантної поведінки самця як ознаки того, що ії діти виживуть. Ще раз цей же збій було проілюстровано при підведені підсумків – коли спочатку зазначили, що чоловік від природи слабкіший за жінку, а при уточненні того, що мали на увазі, з’ясували, що йдеться про чуттєву залежність самця від самки, яка провокує на застосування сили для самоствердження.

Аналіз змін під впливом цивілізаційного процесу через дві призми – відхід від природи та відхід від догм – виявив настільки цікаві аспекти видозмін у пошуку взаєморозуміння, посиленні конкуренції, самореалізації та ризику самознищення виду, що заслуговує на окрему публікацію.

Обіцяний огляд напрацювань цивілізаційних змін у гендерній самореалізації.

Виходили з того, що біологічний бік гендеру (стать тобто) якнайкраще описано біблійським “плодіться та розмножуйтесь”, і соціальний бік гендеру (власне те, що і зазнавало цивілізаційних змін) вказує на ступінь пріоритетності та спосіб реалізації цього вектору.

Сам цивілізаційний процес я запропонувала роздивлятися як дві лінії змін – відхід від природи (людина виживає, створюючи штучний світ, та покращує якість життя, примножуючи штучність свого середовища життя) та відхід від догм (людина прагне начитись користуватися з подарованої можливості вибору).

Соціальний вираз біологічної суті поділу на статті запропонувала роздивлятись через чотири вектори: пошук взаєморозуміння, посилення конкуренції, самореалізація, самознищення виду.

Наклавши обидві рамки, отримали матрицю, наведену на малюнку. Виявилося, що відхід від природи, свідоме творення середовища життя позитивно позначався на гендерній самореалізації увесь час, тобто переважання соціального над біологічним – ключ до вдалої гендерної самореалізації.

Догми людство створювало для того, аби відхід від природи не виявився згубним, але не завжди розуміло те, що з кожним новим кроком вбік від природи (інстинктивної, неусвідомленої поведінки та природніх умов життя), догми застарівали, тому відхід від них відбувався завжди драматичніше, ніж від природи, і саме це ускладнювало гендерну самореалізацію як взаємодію, а натомість затверджувало конкуренцію всередині гендеру та між ними, що протидіяло соціалізації, бо співпадає з біологічною поведінкою.

Тим важливішим є осмислення проявів мужності та жіночності поза біології, але запобігання перетворенню їх на догми.

Розпочали з розгубленості з приводу поточного розуміння суті понять. Так “Каяття” витлумачили через:

• Виникнення іншої думки
• Жалкування через вчинок
• Спосіб позбутися відповідальності
• Подивитись з іншого боку
• Суспільство – вчинки – результат – каяття

А асертивність – як:

• Варіант правильної поведінки
• Пофігізм, «нікому не винен» – відсутність почуття вини
• Пов’язана з агресією

То запитання щодо стосунку толерантності до теми вже розпочало рух до поглиблення розуміння:

• Зона нейтралітету між асертивністю та каяттям
• Чим толерантніше, тим блище до асертивності
• Відсутність агресії
• Спрямована на протилежну думку
• «не проти думки, і не за»

Багатокультурність:

• Виникає з толерантності
• Може спричиняти асертивність, а може робити вразливим

І вже пошук відповіді на запитання про взаємозвязок усіх п’яти тем Верзусів, що відбулись у цьому сезоні, видав дуже цікаві думки:

• Аналог біогеоценозу: асертивність як грунт, на якому ростуть та який підживлюють зі свого боку, різні породи дерев (прогрес у згоді з традиціями, критичне мислення вільне від нігілізму, креативність, вільна від оціночних суджень), і тому отримуємо демократичність як чисте повітря.
• Кліше подібне до каменя, який котить вгору Сізіф. Критичне мислення подібне до містка між «Я нині» та «Я завтра» – містка над прірвою, засадженою палями з оціночних суджень, а щоб йти цим містком, потрібна асертивність. Креативність як ракета, яка стартує у космос, хоча невідомо, чи воно чимось корисне людству. Нігілізм як намордник з розірваними ремінцями на морді у собаки, який привертає увагу до небезпеки з її боку і жодним чином не убезпечує. Вміння критично мислити як сила, що прибирає з твого інфопростору «стріли» з боку оточення.

Оскільки саме такий верзус – між каяттям та асертивністю – обирали задля реалізації амбіції про цивілізаційний прорив, то спробували з’ясувати, а що саме вважали б за такий.

Цивілізаційний прорив:

• Виявляється у кардинальній зміні системи взаємостосунків, вмінні слухати та розуміти, відчувати, ступені структурованості інфочасопростору. Цю зміну можуть стимулювати технічні винаходи.
• Зі зміною цивілізації змінюється суспільний уклад, система культу (спосіб матеріалізації духу), інфраструктура.
• Важливо розрізняти цивілізаційний прорив та боротьбу цивілізацій. Перший відбувається повільно, тривалий час, поступово – і стає очевидним лише коли завершиться. Друга відбувається насильницьки шляхом месіанства.
• Асертивність сприяє пришвидченню завершення чергового цивілізаційного прориву тим, що дозволяє використати енергію більшості, яка перестає потерпати від пригнічення свого потенціалу.
  Аналіз текстів та діалог довкола них виявив, що усіх персонажів цих текстів поєднує стан жертви. З’ясували, що персонажі потрапили у цей стан через презирство до себе (зворотній бік зверхності, пихи), пошук винуватця замість пошуку шляху, пасивність, відсутність власної думки та волі, зневіру (також зворотній бік пихи), знецінення (також зворотній бік пихи). Тобто можливість перейти від агресії до асертивності, каючись, полягає в стійкості до пихи, відсутності її в поведінці.

Інвентаризація звичок учасників показала, що найпоширенішими серед них є:

• Звичка звинувачувати
• Звичка злитися
• Звичка ображатись
• Звичка ображати
• Звичка замовчувати, приховувати біль від звинувачень та образ на нашу адресу.

Тобто саме в цьому варто покаятись та пробачити собі та іншим, аби рухатись до асертивності.
Допомога собі в каятті, яке веде до асертивності замість перетворювати на жертву, – вміння вибачати собі та іншим, полишати минуле в минулому, тобто в памяті, але не в фіксованій увазі.

Допомога собі в здатності вибачити собі:

• Розуміння, що деякі планки можливо взяти не з першого підходу.
• Розуміння того, що як досконалість, так і недосконалість не має меж – і тому завжди є шанс зробити краще.
• Концентрувати увагу на тому, що змінити в поточному моменті замість на минулому, бо минуле не змінити.

Прикінцевими підсумками стали:

1. люди рухаються трикутником Карпмана, і жертви не такі вже і жертви, а досить підступні в своїх мотивах. Варто слідкувати, які у кого позиції, а також відслідковувати свою позицію, пам’ятати, що є інші варіанти реакції. Все це корисно, аби не потрапляти на «гачки», на провокації.
2. асертивність – прогресивна модель поведінки, застосована в достатньо цивілізованому середовищі. Тому буду застосовувати в комунікаціях з колегами задля кращого результату взаємодії.
3. слід фіксувати свої емоції, щоб керувати ними, а тому наблизитись до асертивності та екологічності дій. Якщо відчуваю, що мене намагаються образити, зрозуміти, що саме викликало образу, та що з цим робити, тобто зрозуміти поведінку іншої людини, аби не перетворюватися на жертву, а бути асертивним.
4. є бажання бути толерантною, не такою емоційною (не доходити до піку емоцій) в спілкуванні по роботі – і це дасть кращу якість життя, взаємодії, розуміння з друзями та в родині.
5. зрозумів, що постійно бігаю між жертвою та агресором, і потребую чітких методів діагностики свого стану, щоб вийти з трикутника Карпмана. Це відкриє моє творення, бо перебування в трикутнику Карпмана блокує здатність створювати.

Вдячна усім учасникам за трансформацію. Бажаю продовжити опрацювання джерел своїх емоцій та опанувати їх остаточно, аби вдавалося використовувати енергію каяття на користь асертивності замість зміни позиції агресора на позицію жертви.
До наступної зустрічі та інсайтів!

Ідея разом проаналізувати в страсну суботу культурний ранг українства через протиставлення тез про антиелітарність та демократичність знайшла таку підтримку кола, яке зібралось на обговорення, що висновків вистачить не на одну публікацію.

І одним з найцікавіших інсайтів була задача відродити довіру в колективній поведінці, яка живить здатність та свободу бути не таким, як інші, сміливість планування майбутнього та впевненість в ньому, доброту, відчуття захищеності, співчуття, щирість, здорове сприйняття Бога, толерантність.

Власне, саме цю гілку висновків і символізує картинка до цієї публікації.

Почали свій рух традиційно з домовленності про “карту руху”.

Індивідуальні запити, мотиви участі у зустрічі, цього разу були:

• Що таке демократія? Що таке культура України?
• Чому саме така тема на часі?
• Ще один погляд, концепція. Формула, що підходить Україні. Якою має бути еліта?
• Турбує, коли “шароварщину” видають за національну ідею.
• Як підвищити привабливість демократичності?

Першими домовленостями стосовно спільного розуміння стали:

• Культура – такий спосіб життя, аби не заважати іншому жити. Робити те, що хочеш, не викликаючи негативних реакцій іншого. Один зі способів об’єднати та досягнути мети.
• Ранг – відносно чогось, сходинка в ієрархії, вимір чогось, поділ на групи.
• Результатами обговорення можуть стати образ українства. Частина ідентифікації. Шляхи формування ідентичності. Частина національної ідеї. Роль демократизму в ідентичності. Поточнений вибір нового суспільства.

Ось з такими амбітними намірами зачали багатогодинний діалог, під час якого ніхто не відчув плину часу.

Завдяки аналізу проявів кожного з логічних рівнів культурного життя України зрозуміли, чому залишаємось вразливі до тих чи інших “інфовірусів” – бо аби повернутись до насильницьки перерваного розвитку культурного рангу, слід інвентарізувати наново кожен з раніше опанованих рангів замість тупцювати на рівні оточення – тієї самої “шароварщини”, яка відлякує від завершення ідентифікаційного процесу та усвідомлення нацією як надетнічним конгломератом власної місії у світі.

Аналіз наслідків трьох пост-синдромів (пост-радянського, пост-тоталітарного, пост-колоніального) дав відповідь стосовно портрету еліти – її завдань.

Коли аналізували дію тез про антиелітарність та демократичність як культурний ранг українства, зрозуміли, що перша з тез є вкиданням в нашу свідомість, бо викликає деструктивні реакції, веде до самознищення, а друга – природньою думкою, бо надихає.

Також підтвердження демократичності нашого власного шляху знайшли у власному середньовіччі та козацькій добі, тобто до насильницького втручання в призупинення культурного поступу українства.
Коли ще не знали, що певні традиції, події та цінності є проявами демократії, все одно дотримувались виборності, свободи слова, гендерної рівності, права та законності (Руська правда Ярослава Мудрого 11 ст. – 1016р., Велика хартія вольностей у Великобританії 13 ст – 1215р.; Конституція Орлика 1710 року, а США 1787р.), світськості влади, міжкультурного діалогу.

Тому, за підсумковим висловом однієї з учасниць, просто варто “переключитись з правильного на правильне” – з прагнень перейняти усталені європейські стандарти до усвідомлення власних традицій та витворення нової практики їх застосування та розвитку в формі, зрозумілій та прийнятній Європі, якою ми були, є, будемо, і географічно, і культурно.

Першочергові завдання для еліти:

1. конституюватися наново, за соціо-культурними засадами, не економіко-політичними,
2. відновити довіру між людьми та інститутами,
3. створити передумови для перемоги здорового глузду над інфантильним, «магічним» мисленням широких верств,
4. прибрати пост-радянські викривлення з тлумачення справедливості та рівності,
5. відродити дух майстра,
6. відновити взаємну довіру та повагу між людьми,
7. заохочувати внутрішній контроль,
8. відродити оптимізм та творче ставлення до всього, що робиш,
9. сприяти завершенню процесу усвідомлення власної ідентичності та самоцінності, відновленню прямих зв’язків зі світом, здатності розрізняти правду від брехні, реальне від насадженого,
10. розвивати громадянську культуру, позбувшись протистояння держави та громадян, викривлення ролі держави, водночас з відродженням міської культури.

І підсумок, який найбільше втішив мене, як фасилітатора діалогу, бо став відповіддю на персональний запит стосовно того, як тлумачити демократію та культуру України:

“Беру з собою визначення демократії як «свобода + відповідальність», з цим можна жити. Відсутня українська ідея – і над нею слід працювати. Вона залежить від нас (середнього класу та еліти). Я авторитет для підлеглих – мої слова впливають на їх здатність довіряти, в т.ч. державі. Важливо, щоб наше розуміння відзначалося на наших діях, емоціях – бути прикладом, виходячи з мети. Це корисне мені тим, що хочу жити в здоровому суспільстві, підвищувати культурний ранг (логічними рівнями) – тоді отримаю здорове суспільство”.