ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАПИТИ:

1. Чому постійно робимо висновки, але все одно повторюємо помилки, знаючи, що не варто так. Хотілося б навчитися так не робити.
2. Помилки руйнують тебе, і лише після аналізу заспокоюєшся, розумієш, що це був урок. Чи є метод, який пришвидчить цей перехід?
3. Сприйняття помилки: чому хтось вважає помилку помилкою, а хтось – ні. Важливо йти без остраху помилок, крім ситуації моралі, щоб не зашкодити іншим.

ПІДСУМКОВІ ВИСНОВКИ:

1. Щоб не повторювати помилки, варто дослухатися до себе.
2. Розглядати життєві ситуації з точки зору доцільності, шукати те, що принесе щастя, радість.
3. Буду пам’ятати про вплив оціночних суджень та пихи, навчаючись не застрягати на помилках.
4. Як тільки відчуваєш, що помилка руйнує тебе зсередини, варто відкласти її вбік, та запитати себе: “чому я себе сьогодні не люблю?”. Та після відповіді на нього повернутись до усвідомлення самоцінності: “чому я себе люблю, люблю цілий світ, а цілий світ любить мене?” – і тоді помилка перестане травмувати, і одразу переключуся на урок.
5. Буду слухати себе та робити паузу. Швидше переходитимо від помилки до уроку.

Подібність помилок та уроків: негативні ситуації, збитки, зневіра у собі, стрес, емоційні переживання.

Відмінність помилок та уроків: помилка гальмує, а урок прискорює. Відчуваємо помилку через нарікання інших, нестачу впевненності, що впораєшся. Урок – наслідок власних роздумів, висновку, оновлення, нової версії себе. Урок – через дії навмання. Помилка – через дії всуперед здоровому глузду.

Перехід помилок в уроки: внаслідок переоцінки своїх дій розуміємо, що вчинили помилково. За рахунок напрацювання позитивного досвіду отримуємо уроки внаслідок помилок. Усвідомлення, аналіз, всновки перетворюють помилку на урок.

Перехід уроків в помилки: зроблено хибний висновок, а тому дія на його основі – помилка. Користування чужими шаблонами стає нашою помилкою, бо ситуації різняться. Хибно оцінена помилка призводить до хибного вирішення.

Допомагає бачити уроки замість помилок:

1. здатність до розмови із собою,
2. здатність вибачити собі та рухатись далі (я знаю тисячу способів, які не працюють, а не схибив тисячу разів),
3. подякувати долі за те, що відбулось.

Заважає бачити уроки замість помилок:

1. Коли не можеш відпустити страх помилки.
2. Невпевненість в собі.
3. Незнання правильної дії у подібній ситуації.
4. Претензія на бездоганність.
5. Спроба знайти винуватця своєї помилки.
6. Застрягання.
7. Почуття вини.
8. Страх знову пережити осуд та сором.

ІНШІ ПОТОЧНІ ІНСАЙТИ:

1. Нехай будуть помилки, але життя буде насиченим.
2. Помилка – це невідповідність дій ситуації.
3. Урок – віднайдення відповідності завдяки невідповідності.
4. Дозволити собі помилятися заради якості життя.
5. Є 20-річні старі та дуже жваві люди поважного віку, що цікавляться новим.
6. Уроки розширюють життєвий ресурс (сприяють самоактуалізації).
7. Втрачаємо початковий потенціал, якщо відмовляємось визнавати, усвідомлювати, аналізувати, робии висновки, змінюватися.
8. Зациклювання на помилках спричиняє їх повторення.
9. Помилка – купа гною, і або я розкидаю, тому що люблю себе та життя, нехай навіть мені неприємна ця робота, або спрацює пиха – і я зневажу цю купу, але вона смердітиме, скільки не приховуй дезодорантами.

Практикування вдячності минулому за урок, винесений з помилки:

1. Вдячний життю, що привертає мою увагу до моєї самоцінності та необхідності бути собою.
2. Вдячна за зміцнену віру в себе, за звільнення від впливу інших, за довіру власній експертній думці, за неквапливість у рішеннях, виваженість.

Ось такою плідною виявилась тема про помилки та уроки, їх вплив на життєвий ресурс.

На фото до публікації – віднайдені важелі зміни сценарію та сам оновлений сценарій, який забезпечує самоактуалізацію.

Одними з найцікавіших моментів учасники верзусу відзначили розгляд дії пихи на здатність збагачувати свій життєвий ресурс уроками.

Індивідуальні запити (орієнтири для мене протягом діалогу):

• Як зрозуміти, що ти самодостатній.
• Наскільки можливо бути самодостатнім та не відчувати самотність.
• Зв’язок самотності та самодостатності.

Відповіді на ці запити їх авторів наприкінець зустрічі:

Якщо вмієш бачити спочатку можливості, а потім загрози, а тому не самостверджуєшся на інших людях, то ти на шляху до самодостатності.

Самотність не є породженням самодостатності. Можеш бути самодостатнім та мати гарну родину та оточення. Гарні – це чесні, без остраху засудження, бо близькі духовно. Відсутність остраху засудження – наслідок самодостатності обох сторін.

“Самотність породжена зверхністю, а самодостатність – асертивністю. Тобто, розвиваючи в собі риси асертивної поведінки, ми убезбечуємо себе від самотності, бо убезпечуємо себе від зверхності на шляху до самодостатності.

Самодостатність перебуває у прямій кореляції з асертивністю, критичним мисленням, традиціями та стандартами. Новації та прогрес рухають далі на шляху самодостатності.
Традиції, стандарти є передумовами самодостатності у випадку їх аналізу та модернізації, узгодження з новим знанням.”

А також цікаві проміжні інсайти:

Як звільнитися звички самостверджуватись на людях?

Позбавитись відчуття дискомфорту, через яке вдаємось до захисту через домінування. Захист – реакція на загрозу. Тому варто вчитися бачити можливість там, де раніше бачили лише загрозу. Відчуття дискомфорту базується на емоціонуванні з приводу невідповідності очікувань та реальності. Опанувати своє емоціонування: або знизивши очікування – і ризикуєш відчути пригнічення, бо відмовляєш собі у бажаному / і просто робиш належне, не завищуючи очікування від себе, або визнаєш, що реальність ширша за очікування, і тішишся, що тепер знаєш більше про реальність.

Самодостатність як джерело сміливості застосовувати критичне мислення до себе, а тому каяття – наслідок самодостатності як вид синтезу в результаті аналізу.

Самодостатність змінює характер конкуренції, спрямовує її на змагання із самим собою, яке живить прагнення розвиватись, завдяки якому відбувається самореалізація.

Шлях до самодостатності починається з вибору на користь креативності та взаємодії заради самореалізації як сутності буття. Тоді за наявності традицій толерантності змінюється сутність конкуренції на змагання із самим собою, а тому розвивається критичне мислення, каяття та вибачення помилок, які уможливлюють демократичність як стандарту буття.

Сутність, якою живиться не самодостатність, є зверхність. Передумовами закріплення зверхності та не самодостаності є мислення на основі кліше та антиелітарність дій, які породжують оціночні судження замість критичного мислення та конкуренцію, засновану на захисті своєї вищості, на закріпленні статус кво, унеможливленні руху, створенні іллюзії руху.

І наприкінець – “валізки” (БЕРУ З СОБОЮ – ЗАСТОСОВУЮ – ОТРИМУЮ ЗМІНИ):
При знайомстві з новими людьми спочатку шукати можливість, а потім – загрозу, дотримуватись трьох “с”, починати з аналізу та синтезу, і лише потім оцінювати – тоді поширшають можливості.

Спочатку – можливість, а потім – захист. Мислення кліше призводить до антиелітарності. Докладатиму зусиль, аби виявити, які у мене кліше. Якщо розберусь, менше лякатимусь – і більше бачитиму можливостей, звільнюся від того, що заважало легкості руху.

Якщо перейти від огляду напрацювань окремої групи до огляду напрацювань усіх груп на тему самодостатності, то отримаємо п’ять найбільш дуалістичних (з тих, що розглядали) понять, до яких і варто докладати найбільше самодостатності з її найприроднішими рисами (названими усіма групами як такі) – асертивністю, толерантністю, креативністю, критичним мисленням, вибаченням помилок, взаємодією – і тоді отримаємо вимріяні демократію та самореалізацію (відзначено групами як сутність самодостатності).

Отже, топ-5 дуалізмів, які стають на бік самодостатності під впливом асертивної толерантної креативної поведінки, базованої на критичному мисленні та вибаченні помилок в ході взаємодії:

1. Конкуренція
2. Каяття
3. Оціночні судження
4. Стандарти
5. Традиції

Коли оціночні судження вважають за прояв не самодостатності, то малюнки, які асоціюються з ними, потрапили в асоціативне сусідство з малюнками про зверхність у трьох з чотирьох випадках, а також з малюнками про кліше – у трьох з чотирьох випадків.

Дуалізм – у тому, що в одному випадку з чотирьох вони потрапили до проявів самодостатності, і у цьому випадку опинились у безпосередньому сусідстві з толерантністю, хоча в решті випадків емоція, яка на самих картинках про оціночні судження аж ніяк не толерантністю породжена.

Асоціативно оціночні судження сусідять з анти елітарністю, зверхністю, кліше.

Тобто за умови толерантності оціночні судження поривають зі зверхністю та перестають бути проявом не самодостатності, а просто переходять у юридичну або рекламну площину.

В одному випадку з чотирьох каяття асоціативно віднесено до самодостатності. І цікаво, що у цьому випадку картинка про каяття межує з картинкою про вибачення помилок (яке асоціюється в цьому випадку з монахинями), тобто йдеться про отримання спокою внаслідок каяття у поєднанні з вибаченням помилок. У решті випадків асоціації свідчать про певний внутрішній злам, розірваність буття, розпач, але аж ніяк не спокій. Як словами прокоментував один із співавторів колажу в одній з груп: «грішу – каюся – знову грішу». Цікаво, що у двох з чотирьох випадків каяття як прояв не самодостатності межує з картинками про нігілізм.

Конкуренцію сприймають дуалістично – і як прояв самодостатності, і як прояв не самодостатності. Говорять про характер конкуренції, стиль як відмінність між самодостатністю та не самодостатністю.

У випадку не самодостатності малюнки про конкуренцію асоціативно потрапляли у сусідство з малюнками про кліше, некеровані інстинкти та компенсацію, зверхність, анти елітарність, нігілізм. У випадку самодостатності малюнки про конкуренцію потрапили в асоціативне сусідство з малюнками про критичне мислення, толерантність, традиції, вибачення помилок, взаємодію, демократичність, самореалізацію.

Там, де стандарти потрапили до проявів не самодостатності, вони потрапили у сусідство до кліше, що і є поясненням такого сприйняття, бо як тільки стандарт перестає бути живим втіленням кращої практики, перетворюючись на мертве кліше, з того ж моменту він живить зверхність та оціночні судження замість покращувати взаємодію та самореалізацію (як у випадку професійних стандартів).

При потраплянні традицій до рис самодостатності юачимо картинки з прикладами народних традицій, а там, де традиції потрапили до рис не самодостатності – картинка з релігійною традицією, тобто інституйованою від початку, штучно впровадженою з метою керувати іншими.

Ось такі цікавинки 🙂

Далі буде!

Заключне слово 14-річного учасника: “Перспектива, коли все автоматизоване настільки, що зникає потреба працювати, виявилася не настільки вже й цікавою, бо замість розширювати свободу людини обмежує її. Людству варто переключитись з технічного процесу на самовдосконалення – і вирішити проблему світового голоду нарешті, наприклад. Поки людина самостійно вирішує якісь питання, доти і цікаво жити”.

Ось такі бувають учасники верзусів 🙂 Тому направляйте своїх підлітків до нас у групи. Буде цікаво і корисно, а також несподівано. Гарантовано.

Грані “живимо”: гра як спонтанність та пізнання – ознака того, що живеш. Любов до несподіванок подібна до проточної води на противагу стоячій. Проточна вода залишається чистою, а стояча цвіте. Призма “щоденного вмирання” може викликати розчарування, а може наголосити на цінності кожного моменту, звільнювати від звички сприймати будь-що як належне, та повернути собі нескінченний перелік приводів до радості (сонячне світло, посмішки друзів тощо). Розчарування породжене звичкою бути незадоволеним, а усвідомлення щоденного вмирання наголошує на точці вибору на користь щастя. Живемо – рухаємось повз час за допомогою мислення, духовно еволюціонуємо. У цій площині наш вибір відчутніший, ніж в тому, як розвивається наше тіло. Розвиток, порівняння себе із собою, своїми внутрішніми стандартами, а потім ця система може вирости у щось складніше. Примус себе до чогось є не найкращим вибором. Важливо помічати, куди ти рухаєшся, бо життя – це рух.

Грані високої якості життя: Пріоритети. Коли вони є, є відчуття якості життя. Прагнемо бути хорошими в соціумі, а ресурс розтрачуємо. Важливе дорослішання, яке дозволяє обійти інфантильне. Зрозуміти своє призначення. Ми живемо, аби віддавати, не лише споживати. Коли помічаємо, що віддаємо свідомо, розуміючи, що це саме так, а не з опалу, не обмірковано. Коли обов’язок не обтяжує – і це реально, але до цього треба прийти. Багато літніх людей, а мало дорослих. Щоб досягнути високої якості життя, треба пройти стадії приборкання вогню через заміну страху на повагу: вивчити, зрозуміти, навчитись безпечно співіснувати.

Грані життєстійкості: дерево продовжує рости, куди б його не спрямували. Паросток, що пробиває граніт, а далі – плющ по граніту. Все живе сильніше за не живе. Плющ слабкий, але долає міцний граніт. Відсутність пригніченості в агресивному середовищі – збережність здатності мислити та планувати майбуття. Все своє ношу з собою – життєстійкість як життєзабезпечення, логістика. Родинність, продовження роду як життєстійкість. Рух як життєстійкість. Перебування на власній хвилі як життєстійкість. Професійність у поєднанні із спонтанністю зміцнюють життєстійкість.

Грані перемоги: гладіаторські бої як задобрювання страху поразки та сублімація радості перемоги. Фанати асоціюють себе з командою. Усе, що відбувається на стадіонах – нащадок гладіаторських боїв. Перемога – результат. Він вимірний. Лисичка з’їла курочку. Курочки не стало. Перемога чогось над чимось. Перемога – внутрішній стан. У власному домі хочу залишитись сама. Не хочу комунальних умов. Спочатку залишитись одному, окреслити свою самість, насититися цим – потім рухатися далі. “Прийми те, що не можеш змінити” – основа перемоги в тилу. “Зміни те, що можеш” – перемога на передовій. Перемога – це життя. Чотири арки-кришталеві павільони з чотирма елементами життя – вода як водоспад, земля як скелі, вогонь, повітря, що живить рослини. У центрі цих арок – скульптура матері з дитям на руках та вкопана в землю зброя. Спонтанність живить плинність життя, а тому і перемогу. Професійність реалізує спонтанність так, що виключає недоречність, непродуктивність.

Ознаки професіоналізму: молодь бере приклад, а старші поважають. Ознаки спонтанності: своєчасне, відповідне моменту, переключення з образу на образ, з дії на дію, реагування на можливості як об’єднюючий фактор.
Як розрізняти тил та передову? Обидва поняття живляться конфронтацією, навіть, коли йдеться про маркетинг. Можуть мінятися місцями. Свідомо переводиш передову в тил, аби зміцнити його, знизити вразливість. Переносячи на особистість, то свідома частина є передовою, а несвідома тилом. При цьому за допомогою вікон Джохарі можеш перемістити передову у глуху пляму, аби з’ясувати догми та колективну травматизацію (менталитет) – та змінити, перевівши їх в приховану зону, а потім білу. Чим меншою є глуха зона, тим свідомішою є поведінка, стійкішою та спокійнішою, самокерованішою.

ПЕРСОНАЛЬНІ ВИСНОВКИ:

Іноді забуваємо про тил – забуваємо давати підтримку собі. Якщо тил вмер, то заради чого була борня? Варто тримати все в цілому.

Тема близька. Заземлюю на свою індивідуальність. Перемога – момент. Потрібна навичка перемагати. Потрібен постійний взаємозв’язок “тил-передова” – спільна мета, розуміння засобів і можливостей один одного.

Короткий опис напрацювань почну традиційно з індивідуальних запитів за темою:

1. доречність серйозності та веселості в різних ситуаціях,
2. актуальність для себе,
3. чи доречно смішне при розгляді серйозних тем,
4. транскрипція Variation Scenario – веселість не зажди усідомлена, за неї можуть ховатися від задач.

І одразу зазначу початкове розуміння групи, виявлене у першій вправі:

1. у свідомості учасників веселість існує поза протиставленням серйозності, протидії їй, тобто є самодостатнім незалежним станом (серед антонімів не виникла серйозність), а серйозність у той же час учасникам було важко описати поза протиставлення різним проявам радості життя;
2. єдина ознака серйозності, яка проявлена у сприйнятті групи поза протиставленням веселості, – відповідальність (у подальших вправах віднайшли ще орієнтацію на бажаний результат, керування метою).

Додатковий аналіз результатів виконання вправи показав, що від’єднання від радості, заборона собі бути веселим, аби виглядати серйозним, спричиняє або апатію, або відкриту, або приховану агресію.

Отже, гіпотеза щодо того, що природа серйозності не настільки вже і зрозуміла, підтвердилася, а тому перейшли до розгляду питання “ОБИРАЮЧИ СЕРЙОЗНІСТЬ, ОБИРАЄМО СПРИЙНЯТТЯ ЧИ СТАВЛЕННЯ?”.

Щоб відповісти на це запитання, стали аналізувати власне, як розпізнаємо серйозність сприйняття та серйозність ставлення. Отримали:

СПРИЙНЯТТЯ:
Починається з вибору об’єкту сприйняття, вокремлення з-поміж інших. Цей вибір може бути випадковим (відсутність серйозності) або цілеспрямованим (діє серйозність). Далі наша увага зосереджується на об’єкті сприйняття – поверхнево (поза серйозності) або з увагою до деталей (діє серйозність). Подальші два кроки наявні лише за серйозного сприйняття – дослідження та оцінювання, аби реакція на взаємодію з об’єктом була обгрунтованою. За відсутності серйозного сприйняття відсутні дослідження та оцінювання, а тому і реакція є неусвідомленою та ризикує бути недоречною. Серйозне сприйняття дає інформацію, на яку можуть покластися і інші.

СТАВЛЕННЯ:
Серйозне ставлення починається з орієнтації на бажаний результат, прагне підтвердження власної статусності, поваги, довготривалості, оптимального вирішення, відмови від формалізму, чесності з собою, ініціативності, рівності пріоритетності сторін взаємодії одна для одної, вкладення ресурсів, готовність до компромісів.

ПРОМІЖНІ ІНСАЙТИ:

1. такі ознаки серйозного ставлення, як довготривалість, оптимальне вирішення, чесність, ініціативність, компроміс, вимагають віри в те, що майбутнє існує та воно є привабливим, а також віри в те, що реальність настільки різноманітна, що завжди пропонує безліч альтернатив, серед яких завжди є та, що пасує тобі найбільше. Ці переконання є проявом оптимізму, який є дорослою формою веселості. Отже, серйозне ставлення потребує веселого сприйняття у згоді з серйозним сприйняттям.
2. серйозне ставлення варто поєднувати із веселим сприйняттям, бо інакше накручуєш себе надміру.
3. адекватна поведінка поєднює сприйняття та ставлення.
4. веселість може бути в союзі з серйозним ставленням, але сприйняття варто зберігати серйозним.
5. не оцінювати, аби не розчаровуватися та не позбавляти себе радості, не нудьгувати.
6. чим є розчарування? Ми отримали не очікуване або не отримали очікуваного. Розчарування – всередині, поза об’єкта уваги. Без серйозного сприйняття веселе ставлення може спричинити негативну реакцію. Серйозне сприйняття показує варіанти можливого та неможливого.
7. песимізм породжує безрезультативність або і бездіяльність, бо руйнує довіру та енергію, а подолати його допомагає іронія.
8. оптимізм та ефективність взаємопов’язані, зумовлюють одне одного, та обидва починаються з ініціативності.
9. веселість у поєднанні з відповідальністю породжують серйозність.
10. веселість є одним із зовнішніх проявів асертивності.”

“СУТНІСНІ ПРОЯВИ ВЕСЕЛОСТІ (ЯК ЇЇ РОЗПІЗНАЄМО В СОБІ)
відчуття повної захищенності, звільнення, натхнення, повнота сил

ЗОВНІШНІ ПРОЯВИ (ЗА ЯКИМИ РОЗПІЗНАЄМО В ІНШИХ)
смішливість (а сміхом знімаємо зажими, не обов’язково веселимося, а також знімаємо зніяковіння), жартівливість (з жартами можуть намагатись відволікти увагу, приховати власну невпевненість, особистість вивести поза уваги), грайвивість (може бути ретельно обміркованою та відрепетированою задля бажаного результату), гумор (можна взяти з книжок з тією ж метою, що і грайливість або жарти)”

ПІДСУМКИ ЗА ЗАПИТАМИ ПРО ДОРЕЧНІСТЬ ТА ПРО ЗАХИСНУ РЕАКЦІЮ
Завжди доречні обидві риси – і варто навчитися переключатися, аби приймати відповідальність.
Серйозність – завжди та всюди. Ставитися серйозно до усього. Серйозне ставлення стоїть на серйозному сприйнятті. Коли відчуваєш слабкість, увімкни веселість – і випливеш.

Серйозність не обов’язково сувора. Серйозність існує у єдності з веселістю. Бути серйозним та виглядати ним – різне. Якщо вирішую щось весело, не означає, що не серйозно. В умовах серйозності доречна веселість. В умовах веселості доречна серйозність.
Звичка ховатися за веселість дає сигнал та час на усвідомлення того, що зараз відбувається щось важливе для нас – та прийняти рішення з усією відповідальністю (серйозністю).

Веселість як захист може бути усвідомленою – іронія, або неусвідомленою – смішливість.

Для мене ж, як тренера, були найцікавішими роздуми довкола відомих висловів та приказок:

1. “Усе промине” та “Життя – це гра” живлять союз веселості та серйозності, бо водночас: “Погане не є найгіршим, і може бути обернене на жарт. Усвідомлюючи плинність і доброго, і поганого, готується до змін, розвивається, не костяніє”, “питання вимогловості до себе, а тому – серйозність”, “гра як спосіб творення світу, як можливість зміни ролей, сценаріїв – тому про сою веселості та серйозності”, “гра – це наявність правил, а правила тримають у тонусі – тому про серйозність”.
2. “Смех без причины – признак дурачины”.
   ОЗНАКИ МАНІПУЛЯЦІЇ (А ТОМУ СУМНІВИ У ПОХОДЖЕННІ ТА МЕХАНІЗМІ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ) – перенесення із вузької площини застосування (медичної) у широку (світську), яке підживлює зверхність та аж ніяк не серйозність (а зверхність живить нігілізм, а нігілістами простіше маніпулювати далі).
3. “Палец покажи – рассмеется”.
   ОЗНАКИ МАНІПУЛЯЦІЇ (А ТОМУ СУМНІВИ У ПОХОДЖЕННІ ТА МЕХАНІЗМІ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ) – підміна поняття веселості поняттям примітивності потреб у розвагах (низького рівня культури). Мета маніпуляції – позбавити веселості як ресурсного стану людей з високим рівнем культури, аби не конкурували за владу, бо не мали б достатньо енергії життя.

А ще у нас оптимізм виявився у трьох чуттєвостях – класичній (Георгій вражає змія), модерні (змій при цьому читає книгу про способи приготування Георгія), пост-модерні (лікар перевіряє пульс змія – чи поборено зло, а чи триватиме битва і далі).

Ось такою веселою виявилась серйозність та серйозною веселість

Тема є продовженням роботи над самодостатністю та буттям собою як передумовами асертивної толерантної поведінки.

Цікавим для мене як тренера став момент, коли виявилось, що для учасників змішані два поняття – спокій та самозаспокоєність, що заважає визначити маркери задоволеності. Тому зупинилися на цьому аспекті.

Розібрали самозаспокоєність як перехід від НЕ СПОКОЮ до спокою. При цьому розрізняємо вплив ззовні та власну роботу з собою. Котра робота веде до спокою, а котра – до самозаспокоєності?

Спокій витлумачили як відсутність різких рухів, крику, невразливість, розуміння подій, переконаність в діях.

Визначили, що спокій є результатом обох векторів – націленості на задоволеність та націленості на успіх. При цьому перебуваємо у спокої, відчуваючи свою невразливість, яка є невіддільною від задоволеності. Тобто шукана робота над собою – підвищення задоволеності.

І тут повертаємося до питання про маркери задоволеності, відмінність від самозаспокоєння.

І тут учасники визначили наступний чуттєвий ланцюжок: завершеність, досягнення мети, спокійний сон, вільні думки, упевненість, посмішка, легкість, позитивність, розгубленість.

При цьому розгубленість краде задоволеність. Розпізнаємо розгубленість за запитанням у внутрішньому діалозі у момент досягнення мети: “а чи потрібно воно мені? А що далі?”.

Щоб перестати красти власну задоволеність та активність, варто ставити питання щодо дійсності своїх мотивів (“чи потрібно це мені?” “чи не є намір наслідком тиску суспільства?”).

ПЕРСОНАЛЬНІ ВИСНОВКИ:

1. Беру з собою питання “а чи потрібно це мені?” – буду ставити його собі до того, як діяти – і така пауза та перевірка походження мотиву підвищить задоволеність від дії.
2. Взяти під контроль демотиватори, які транслюють оточуючі.
3. Візьму питання “а чи потрібно це мені?” як турботу про свій інтерес. Якщо раніше інтерес тлумачила лише як зиск, то тепер розумію його як те, що мені подобається, є джерелом радості та задоволення. Це допоможе відмовитися від того, що несе атрибути, але не складає інтерес. Саме так прийду до гармонії між задоволеністю та успіхом.
4. Слід бути незалежним, аби піклуватися про свій інтерес.
5. Зрозумів, що роблю багато речей успішно, але без задоволення, тому що “повинен”. Варто вишукувати в собі маркери, за якими буду задоволеним – виділяти, що для справи, а що для мене. Це додасть задоволеності.
6. Ще раз переконалась, наскільки ми обумовлені, що боїмось змін. Варто набиратись сміловості, сил, надихаючих прикладів, щоб діяти. Прагну усвідомити, куди зникають сили, щоб їх стало вистачати. Це дозволить більше розганяти себе, не давати застрягати в спостереженні як прокрастинації.
7. Забираю з собою статтю, щоб почитати, та мозковий штурм, який ще декілька днів прокручу, перемикач енергії. Замислився, як себе задовольняю, якого успіху досягаю, як обидва процеси скоординувати. Успіх як глобальна мета, яка спричиняє задоволеність, а починаємо рух саме із задоволеності.

Продовжую тішити друзів EQ Impact підбіркою “Веселих картинок” від учасників моїх тренінгів чи тренінгів мною підготовлених тренерів 🙂

Цього разу – з верзусу на тему буття собою та буття частиною спільноти.

Наразі представлені шедеври учасники створили, пояснюючи буття собою, і прокоментували їх посили наступним чином:

1. рух від обтяженості до свободи,
2. прагнення відпочинку та достатку,
3. незадоволеність поточним станом, прагнення іншого,
4. омріяне буття собою представлене через взаємодію із середовищем, включеність в нього, його позитивний відгук.

Тобто прагнення “бути вільним” сусідить з прагненням “бути почутим” та “бути у достатку” – і все це водночас визначає буття собою.

СТАН “Я”:
Річ, підказана зсередини, завжди правильніша. Довіра та самоповага.

СТАН “НЕ Я” – ЗАГРОЗИ САМОСТІ:
Звичка, поступки (навіть гідністю) через прагнення сподобатись усім. Норми етикету. Негативний зворотній зв’язок: ти щось зробив, за що на тебе нарікають, і з’являється сумнів, який заважає бути собою.

ПРОМІЖНІ ІНСАЙТИ:

1. я приймаю те, що я є такий, який є – і мені варто просто нарощувати свої кращі риси та схеми, креативність;
2. роль відпочинку для буття собою полягає у тому, аби поговорити з собою, бо у щоденному вирі справ бракує часу підсумувати – і життя тебе навмисно зупиняє, відправляє на лікарняний;
3. відпочиваючи, змінюєш середовище – і це дає певний ефект, “”перевертає”” думки;
4. варто відпочивати вечорами та у вихідні;
5. включеність у середовище допомагає зрозуміти рамки себе;
6. у стані “”не я”” завжди присутній інший – поводжуся згідно його очікуванням, подібний до проститутки, яка займається сексом без задоволення;
7. коли у мені накопичується негативна енергетика, розумію, що хтось потрапить під руку – і, аби попередити це, звертаюсь до чогось, що викликає журбу;
8. людина рухається, не може без руху – тому кожної миті буде якесь прагнення до зміни водночас зі страхом невизначенності;
9. дуже приємно, коли знаходиш однодумців та спільнодію – це вражає. Приємно, коли тебе розуміють, і коли це відбувається “”з двох слів”” та без викривлень;
10. простіше ставитися до входження в спільноти – та виходити, якщо відчув, що “”не моє””, бо завжди є інша спільнота;
11. аби стати частиною спільноти, визначити власну самість, послуговуватись спільнотою як дзеркалом своїх проявів;
12. у спогадах про ситуації прийняття та відторгнення спільнотою залишаються емоції, у ситуаціях прийняття – ще й результати, у той час, як у ситуаціях відторгнення спільнотою ознаки того, що результат саме такий, пам’ять прагне витіснити;
13. найважче проаналізувати прояви збереження/ втрати свого буття собою, незалежно від реалізації прагнення увійти до спільноти;
14. розпорошеність (перетягування ковдри на себе) – внаслідок браку одностайності, яка виникає через помилки зворотнього зв’язку, який не зміцнює відчуття результативності спільнодії, її взаємної вигоди.”

ОЗНАКИ СПІЛЬНОТИ:
Наявність одних теми, інтересів, творця спільноти, розподілу ролей, мети, що об’єднюють, згуртовують, призводять до дотримання правил та синхронності дій та подій.

ВАЖЛИВІСТЬ СПІЛЬНОТИ:
Є джерелом безпеки, досягнення мети, розвитку, виживання, взаємодопомоги, задоволення.

МЕХАНІЗМИ СПІЛЬНОТИ:
“У процесі доєднання до спільноти беруть участь усі органи чуттів, одностайність думок, взаємний зиск, цілі, проблеми, бажання, схожіть.
Розуміємо, що стали частиною спільноти, якщо робимо одне й те саме, отримуємо зворотній зв’язок, відчуття безпеки, вирішення проблем, результат”.

Керування балансом “бути/ виглядати” для реалізації потенціалу індвідуальності співіснувати із спільнотами:

1. Керувати тим, ким виглядаєш, простіше, ніж тим, ким є. Можу виглядати чесним, хоча не є ним. Можу виглядати освіченим, хоча не є ним.
2. Найпростіше відлагодити баланс “бути/ виглядати” на індивідуальному рівні. Вкладаєшся у п’ять кроків: 1) досліджуєш себе, яким ти є (люблю батьків, країну, високий тощо), 2) ким я виглядаю (достатньо подивитися в коло спілкування як дзеркало), 3) аналіз на співпадіння/ розбіжність свого “бути” та “виглядати”, 4) інтерпретація результатів аналізу через призму задоволеності собою, 5) у разі незадоволеності собою варто буття привести у відповідність до іміджу, а у разі задоволеності собою, варто змінити самопрезентацію, аби імідж почав відповідати твоєму буттю.
3. Про дисбаланс “бути/ виглядати” на груповому рівні може свідчити конфлікт зворотнього зв’язку з нашою самооцінкою, почуттям гідності. Прикладом є постійні поривання реформувати держслужбу, щоб відчувати себе гідною людиною, долучаючись до неї.
4. Якщо стається дисбаланс “бути/ виглядати” всередині груп, то варто змінювати фільтр на вхід у групу, аби відновити цінність буття, а наступним кроком змінити PR цій групі – щоб виглядала відповідно новому буттю, а тому до неї прагнули б долучатись індивідуальності з відповідним буттям.
5. Прикладами дисбалансу “бути/ виглядати” на міжгруповому рівні є протистояння між держслужбою та суспільством на фоні ставлення до корупції, яке породжує саме таке, а не інакше буття держслужби. Тобто суспільство створює вигляд своєї непричетності до того, що само живить корупцію, на яку потім жаліється. Тому тут повинна відбутися зміна буття того, хто нарікає, щоб воно стало відповідним вигляду, який він намагається створити – чесності та прозорості, а тоді зникне можливість брати, бо перестануть давати.
6. Щоб змінилося буття суспільства, воно повинно позбутися страхів та ілюзій, які породжують захисну співзалежну поведінку.

Особисті висновки:

1. Беру з собою аналіз природи страху, що не такий він поганий – важливо розпізнати його та скерувати себе.
2. Варто бути собою, не намагатись подобатись усім – бути не лише індивідумом, а індивідуальністю. Це розширить можливості.
3. Я є частиною багатьох спільнот. Коли входиш до різних спільнот, то скрізь доводиться коректувати себе. Є бажання покопатися – та знайти власне “я” після всіх цих адаптацій, бо, можливо, проблеми у спільнотах виникають через те, що елементи самості втрачено. Варто відбудувати себе заново.
4. Я визнаю спільноту. Буття собою суміщається з буттям частиною спільноти. Сам створюю спільноту. Потребую того, щоб мене любили.
5. Спогади допомогли зрозуміти, що почувався щасливим в котрійсь із спільнот – і більша частина позитивних моментів ставалась саме у спільноті.
6. Варто все аналізувати, дивитись – брати все добре, а негативне залишати “поза полем”.

Ось такий він вибір між буттям собою та буттям частиною спільноти, який зробили учасники верзусу минулої суботи, 11.07.15.