Тема є продовженням роботи над самодостатністю та буттям собою як передумовами асертивної толерантної поведінки.

Цікавим для мене як тренера став момент, коли виявилось, що для учасників змішані два поняття – спокій та самозаспокоєність, що заважає визначити маркери задоволеності. Тому зупинилися на цьому аспекті.

Розібрали самозаспокоєність як перехід від НЕ СПОКОЮ до спокою. При цьому розрізняємо вплив ззовні та власну роботу з собою. Котра робота веде до спокою, а котра – до самозаспокоєності?

Спокій витлумачили як відсутність різких рухів, крику, невразливість, розуміння подій, переконаність в діях.

Визначили, що спокій є результатом обох векторів – націленості на задоволеність та націленості на успіх. При цьому перебуваємо у спокої, відчуваючи свою невразливість, яка є невіддільною від задоволеності. Тобто шукана робота над собою – підвищення задоволеності.

І тут повертаємося до питання про маркери задоволеності, відмінність від самозаспокоєння.

І тут учасники визначили наступний чуттєвий ланцюжок: завершеність, досягнення мети, спокійний сон, вільні думки, упевненість, посмішка, легкість, позитивність, розгубленість.

При цьому розгубленість краде задоволеність. Розпізнаємо розгубленість за запитанням у внутрішньому діалозі у момент досягнення мети: “а чи потрібно воно мені? А що далі?”.

Щоб перестати красти власну задоволеність та активність, варто ставити питання щодо дійсності своїх мотивів (“чи потрібно це мені?” “чи не є намір наслідком тиску суспільства?”).

ПЕРСОНАЛЬНІ ВИСНОВКИ:

1. Беру з собою питання “а чи потрібно це мені?” – буду ставити його собі до того, як діяти – і така пауза та перевірка походження мотиву підвищить задоволеність від дії.
2. Взяти під контроль демотиватори, які транслюють оточуючі.
3. Візьму питання “а чи потрібно це мені?” як турботу про свій інтерес. Якщо раніше інтерес тлумачила лише як зиск, то тепер розумію його як те, що мені подобається, є джерелом радості та задоволення. Це допоможе відмовитися від того, що несе атрибути, але не складає інтерес. Саме так прийду до гармонії між задоволеністю та успіхом.
4. Слід бути незалежним, аби піклуватися про свій інтерес.
5. Зрозумів, що роблю багато речей успішно, але без задоволення, тому що “повинен”. Варто вишукувати в собі маркери, за якими буду задоволеним – виділяти, що для справи, а що для мене. Це додасть задоволеності.
6. Ще раз переконалась, наскільки ми обумовлені, що боїмось змін. Варто набиратись сміловості, сил, надихаючих прикладів, щоб діяти. Прагну усвідомити, куди зникають сили, щоб їх стало вистачати. Це дозволить більше розганяти себе, не давати застрягати в спостереженні як прокрастинації.
7. Забираю з собою статтю, щоб почитати, та мозковий штурм, який ще декілька днів прокручу, перемикач енергії. Замислився, як себе задовольняю, якого успіху досягаю, як обидва процеси скоординувати. Успіх як глобальна мета, яка спричиняє задоволеність, а починаємо рух саме із задоволеності.

Продовжую тішити друзів EQ Impact підбіркою “Веселих картинок” від учасників моїх тренінгів чи тренінгів мною підготовлених тренерів 🙂

Цього разу – з верзусу на тему буття собою та буття частиною спільноти.

Наразі представлені шедеври учасники створили, пояснюючи буття собою, і прокоментували їх посили наступним чином:

1. рух від обтяженості до свободи,
2. прагнення відпочинку та достатку,
3. незадоволеність поточним станом, прагнення іншого,
4. омріяне буття собою представлене через взаємодію із середовищем, включеність в нього, його позитивний відгук.

Тобто прагнення “бути вільним” сусідить з прагненням “бути почутим” та “бути у достатку” – і все це водночас визначає буття собою.

СТАН “Я”:
Річ, підказана зсередини, завжди правильніша. Довіра та самоповага.

СТАН “НЕ Я” – ЗАГРОЗИ САМОСТІ:
Звичка, поступки (навіть гідністю) через прагнення сподобатись усім. Норми етикету. Негативний зворотній зв’язок: ти щось зробив, за що на тебе нарікають, і з’являється сумнів, який заважає бути собою.

ПРОМІЖНІ ІНСАЙТИ:

1. я приймаю те, що я є такий, який є – і мені варто просто нарощувати свої кращі риси та схеми, креативність;
2. роль відпочинку для буття собою полягає у тому, аби поговорити з собою, бо у щоденному вирі справ бракує часу підсумувати – і життя тебе навмисно зупиняє, відправляє на лікарняний;
3. відпочиваючи, змінюєш середовище – і це дає певний ефект, “”перевертає”” думки;
4. варто відпочивати вечорами та у вихідні;
5. включеність у середовище допомагає зрозуміти рамки себе;
6. у стані “”не я”” завжди присутній інший – поводжуся згідно його очікуванням, подібний до проститутки, яка займається сексом без задоволення;
7. коли у мені накопичується негативна енергетика, розумію, що хтось потрапить під руку – і, аби попередити це, звертаюсь до чогось, що викликає журбу;
8. людина рухається, не може без руху – тому кожної миті буде якесь прагнення до зміни водночас зі страхом невизначенності;
9. дуже приємно, коли знаходиш однодумців та спільнодію – це вражає. Приємно, коли тебе розуміють, і коли це відбувається “”з двох слів”” та без викривлень;
10. простіше ставитися до входження в спільноти – та виходити, якщо відчув, що “”не моє””, бо завжди є інша спільнота;
11. аби стати частиною спільноти, визначити власну самість, послуговуватись спільнотою як дзеркалом своїх проявів;
12. у спогадах про ситуації прийняття та відторгнення спільнотою залишаються емоції, у ситуаціях прийняття – ще й результати, у той час, як у ситуаціях відторгнення спільнотою ознаки того, що результат саме такий, пам’ять прагне витіснити;
13. найважче проаналізувати прояви збереження/ втрати свого буття собою, незалежно від реалізації прагнення увійти до спільноти;
14. розпорошеність (перетягування ковдри на себе) – внаслідок браку одностайності, яка виникає через помилки зворотнього зв’язку, який не зміцнює відчуття результативності спільнодії, її взаємної вигоди.”

ОЗНАКИ СПІЛЬНОТИ:
Наявність одних теми, інтересів, творця спільноти, розподілу ролей, мети, що об’єднюють, згуртовують, призводять до дотримання правил та синхронності дій та подій.

ВАЖЛИВІСТЬ СПІЛЬНОТИ:
Є джерелом безпеки, досягнення мети, розвитку, виживання, взаємодопомоги, задоволення.

МЕХАНІЗМИ СПІЛЬНОТИ:
“У процесі доєднання до спільноти беруть участь усі органи чуттів, одностайність думок, взаємний зиск, цілі, проблеми, бажання, схожіть.
Розуміємо, що стали частиною спільноти, якщо робимо одне й те саме, отримуємо зворотній зв’язок, відчуття безпеки, вирішення проблем, результат”.

Керування балансом “бути/ виглядати” для реалізації потенціалу індвідуальності співіснувати із спільнотами:

1. Керувати тим, ким виглядаєш, простіше, ніж тим, ким є. Можу виглядати чесним, хоча не є ним. Можу виглядати освіченим, хоча не є ним.
2. Найпростіше відлагодити баланс “бути/ виглядати” на індивідуальному рівні. Вкладаєшся у п’ять кроків: 1) досліджуєш себе, яким ти є (люблю батьків, країну, високий тощо), 2) ким я виглядаю (достатньо подивитися в коло спілкування як дзеркало), 3) аналіз на співпадіння/ розбіжність свого “бути” та “виглядати”, 4) інтерпретація результатів аналізу через призму задоволеності собою, 5) у разі незадоволеності собою варто буття привести у відповідність до іміджу, а у разі задоволеності собою, варто змінити самопрезентацію, аби імідж почав відповідати твоєму буттю.
3. Про дисбаланс “бути/ виглядати” на груповому рівні може свідчити конфлікт зворотнього зв’язку з нашою самооцінкою, почуттям гідності. Прикладом є постійні поривання реформувати держслужбу, щоб відчувати себе гідною людиною, долучаючись до неї.
4. Якщо стається дисбаланс “бути/ виглядати” всередині груп, то варто змінювати фільтр на вхід у групу, аби відновити цінність буття, а наступним кроком змінити PR цій групі – щоб виглядала відповідно новому буттю, а тому до неї прагнули б долучатись індивідуальності з відповідним буттям.
5. Прикладами дисбалансу “бути/ виглядати” на міжгруповому рівні є протистояння між держслужбою та суспільством на фоні ставлення до корупції, яке породжує саме таке, а не інакше буття держслужби. Тобто суспільство створює вигляд своєї непричетності до того, що само живить корупцію, на яку потім жаліється. Тому тут повинна відбутися зміна буття того, хто нарікає, щоб воно стало відповідним вигляду, який він намагається створити – чесності та прозорості, а тоді зникне можливість брати, бо перестануть давати.
6. Щоб змінилося буття суспільства, воно повинно позбутися страхів та ілюзій, які породжують захисну співзалежну поведінку.

Особисті висновки:

1. Беру з собою аналіз природи страху, що не такий він поганий – важливо розпізнати його та скерувати себе.
2. Варто бути собою, не намагатись подобатись усім – бути не лише індивідумом, а індивідуальністю. Це розширить можливості.
3. Я є частиною багатьох спільнот. Коли входиш до різних спільнот, то скрізь доводиться коректувати себе. Є бажання покопатися – та знайти власне “я” після всіх цих адаптацій, бо, можливо, проблеми у спільнотах виникають через те, що елементи самості втрачено. Варто відбудувати себе заново.
4. Я визнаю спільноту. Буття собою суміщається з буттям частиною спільноти. Сам створюю спільноту. Потребую того, щоб мене любили.
5. Спогади допомогли зрозуміти, що почувався щасливим в котрійсь із спільнот – і більша частина позитивних моментів ставалась саме у спільноті.
6. Варто все аналізувати, дивитись – брати все добре, а негативне залишати “поза полем”.

Ось такий він вибір між буттям собою та буттям частиною спільноти, який зробили учасники верзусу минулої суботи, 11.07.15.

На часі – співставлення знахідок через призму колажів. Поле знахідок – сутність, передумови та наслідки самодостатності та не самодостатності.

Групи А та Б – обидві працювали 27.06.15.

Співставлення з напрацюваннями групи від 16.05.15 зроблю пізніше.

Отже, чуттєвий досвід різниться, і попереднє опрацювання тем, які наближували б до спільного тлумачення самодостатності, таким складом, як зібрався 27.06.15, було відсутнє. 

Тим цікавішими, ціннішими є співпадіння (відзначено червоним у таблицях):

1. самодостатність за своєю суттю є синонімом асертивності як здатності відстоювати свої інтереси без моральної шкоди правам іншого;
2. не самодостатність за своєю суттю є синонімом нігілізму як заперечення цінності будь-чого та будь-кого, самого життя та етики;
3. передумова формування самодостатності – критичне мислення;
4. передумова закріплення не самодостатності – мислення кліше (керування посилом “бути простішим”) та дії суто за стандартами, перетвореними на догми. Відсутність перегляду, оновлення стандартів, спотворення їх суті – того, що стандарти творять, аби фіксувати та РОЗВИВАТИ кращу практику, а тому вони живуть у парі з експериментом і в жодному разі не перетворюються на догми;
5. наслідком не самодостатності стає каяття з подальшим повторенням приводів для каяття, але без зміни поведінки, та антиелітарність як пожирання власної еліти, яка “розчаровує”;
6. наслідком самодостатності стає самореалізація.

Тобто на шляху самореалізації розвиваємо свою самодостатність як незалежність, покладання на себе, прийняття відповідальності, і для цього вивільнюємо мислення від кліше та коректно тлумачимо застосування стандартів, у чому допомагає критичне мислення на відміну від нігілізму.

Отже, підсумки другого дублю верзусу на тему самодостатності.

Одразу попереджу, що бачу три виміри підсумків, тому будуть три самоцінні публікації.

Також зазначу, що цього разу зібралися люди, які брали участь у верзусах взагалі вперше або вперше у сезоні. Лише один учасник був з кола постійних учасників.

Почну з загального огляду інсайтів. У наступних постах будуть огляди колажів у співставленні між собою та з напрацюваннями групи, яка проходила послідовно різні теми верзусів до “самодостатності”, та окремо по обраній візуалізації.

Почали ми з обговорення того, чи віримо самі у досяжність самодостатності, та чому нею опікуємось. Отримали ось такі переліки думок.

САМОДОСТАТНІСТЬ – МІФ, бо:

• народжуємось від двох – вже породжені спільнотою
• потребуємо другої половини
• можу щось робити гірше – потребую іншого, хто робить це краще
• у людини є потреби не лише отримувати, а й віддавати, та задовольняти їх у взаємодії
• соціальність нашого єства – лише з іншими може розвиватися
• зрілість, що призводить до автономності, не міф, а самодостатність як “сам собі сільпо та центр.комітет” – міф

САМОДОСТАТНІСТЬ – РЕАЛЬНІСТЬ ЛІДЕРА, бо:

• Прийняття відповідальності ріднить реальності самодостатньої людини та лідера. Самодостатність змінює якість зв’язку із світом

Самодостатність – це відсутність розриву із суспільством, не самотність, не ізоляція. Вільний вибір, чи вийти із залежності, чи залишитися в ній.
Три ознаки самодостатності:

1. незалежність (фінансова, психологічна, фізична, господарська) як здатність обирати, наскільки та задля чого взаємодіяти зі світом;
2. упевненість в тому, що покладаючись лише на себе, можеш досягнути мети (за приклад слугує Ганді);
3. прийняття відповідальності.

Далі ми рухались через чотири “станції-пересадки”, і перші дві подолали подібно до постійних учасників верзусів сезону 2015 року:

Асертивність замість зверхності на шляху до самодостатності важлива тим, що:
реалізує мотив захисту (своєї честі, гідності, приватності тощо) – мотив самодостатньої людини. Асертивний спосіб захисту – через повагу. Зверхність діє через неповагу. Внаслідок неповаги виникає або пасивна стратегія – відгородитись, замкнутись. Пасивно-агресивна – демонтрувати незацікавленість нищим. Агресивна – нав’язування своєї позиції (рятівництво, месіанство).

Критичне мислення замість нігілізму на шляху до самодостатності важливе тим, що:
самодостатня людина має власну думку, власні логічні судження. Нігілізм судить з позиції жертви, ховаючись за зверхність, близьку до анархії, пошук винного, відкидання усіх та всього, заперечення та знецінення. Діє так, побоючись крайньої фрустрації через власну зневіру та нездатність до аналітичного мислення (ставить усе під сумнів замість шукати альтернативи). Критично мисляча людина виходить з бажання щось змінити, з пошуку істини, розгляду альтернатив та прийняття відповідальності, спирається у пошуках істини на аргументи та факти.

І вже на “станції” про вміння розрізняти та використовувати сутність традицій та стандартів, оберігаючи їх від перетворення на кліше на шляху до самодостатності виникли суттєві розбіжності, що зумовлені різним чуттєвим досвідом поза верзусів, та відсутністю достатньої уваги розрізненню цих трьох сутностей у щоденному житті.
Зрештою зійшлися на тому, що, якщо традиції та стандарти виникають в процесі розвитку, закріплюють кращі практики, діють в інтересах збереження порядку та ідентичності, передбачають вибір та трансформування на їх основі, то кліше є застиглою формою, спробою усе спростити, характеризуються безваріативністю, обеженнями (табу, догма). Саме тому для самодостатності важливо зберігати традиції та стандарти живими, убезпечувати їх від пертворення на кліше. Хоча залишилися сумніви щодо того, чи живлять традиції та стандарти самодостатність, а чи навпаки – залежність, не самодостатність.

Саме тому корисною є тема про співставлення цих трьох сутностей з новаціями та прогресом, хоча мало хто (що з явки, що з оцінок зацікавленості в анкеті) замислюється над тим, що саме з цього починається і самодостатність, і буття собою без конфлікту з буттям спільноти, і задоволеність собою, і успіх, і багато інших результатів, в яких ми зацікавлені.

Також цікавими виявились ПРОМІЖНІ ІНСАЙТИ:

• Не самодостатність потребує кліше для спрощення розуміння самодостатності. Уникання відповідальності та виправдання своєї не самодостатності.
• Залежність живиться страхами (страхом невизначенності та відповідальності, перш за все). Незалежність (перша з передумов самодостатності) живиться здатністю прийняти відповідальність, довірою тому, що все можна змінити, готовністю до наслідків дій, прагнення дій замість бездієвості.
• Одинацтво (здатність продовжувати свій шлях без підтримки, бути мандрівником, коли не вдається бути воїном) виникає у самодостатньої людини в момент, коли оточення та внутрішній стан різко відрізняються. Покинув одну спільноту, а іншу ще не віднайшов/ не створив. Сам змінився, а інших ще знайшов, не створив.
• Асертивність може бути поза взаємодією з іншим, бо починається з поваги до себе. Толернатність виявляється лише від зіткнення з іншим, інакшим, таким, що суттєво відрізняється.
• Нудьга як своєрідний фільтр, перемикач уваги та станів – між самодостатністю та одинацтвом, і навпаки”

ПЕРСОНАЛЬНІ СКАРБНИЧКИ поповнилися наступними надбаннями:

1. визначення характеристик станів самодостатності, не самодостатності;
2. самодостатність – функція, яка дозволяє переключатись між онинацтвом та лідерством, і в кожній ролі/стані відчувати комфорт;
3. були відокремлені один від одного елементи – та поєднались;
4. ніколи раніше не сприймала нігілізм захисною реакцією;
   взаємозв’язки між речами, які раніше були розрізнені;
5. хочеш бути самодостатнім, викорени власний нігілізм.

Застосування ці надбання знайдуть собі наступне:

• на базі усвідомлення розпізнавати ситуації, які трапляються, і для себе формулювати вихід із ситуації;
  нормально бути і на самоті, і в спільноті, прибрати “крайності”, протиставлення, протиборство;
• допоможе дописати програму тренінгу з емоційного інтелекту;
• зможу змінити свої почуття у відповідь до його проявів;
• змінює ставлення, бо раніше вбачав інші причини, не бачив таких причинно-наслідкових зв’язків”.

І все це призведе до:

• досягнення цілей – формування нових цілей – досягнення цілей;
• досі думав, що комфортно лише в одному стані, а якщо запрацює нове розуміння, то стане вдвічі більше комфорту;
• розширить самореалізацію;
• додасть асертивності;
• інші способи подолання перепон до взаємодії, не просто “гарний тон”, а змінить тебе, посилить самодостатність”.

17.06.15 для усіх бажаючих з кола працівників НМІУ розпочався цикл мікро-тренінгів «Середа в музеї для душі!».

За задумом цей цикл підтримуватиме позитивну мотивацію колег у період праці зменшеною кількістю через чергові відпустки влітку.

Ступінь відповідності індивідуальним запитам (наводимо в таблиці) та схвальні відгуки учасників першого мікро-тренінгу на тему  «Традиції. Стандарти. Кліше VS Новації. Прогрес» засвідчили, що формат та спрямування обрано надихаючі – тому чекаємо на продовження.

Тему “Традиції. Стандарти. Кліше VS Новації. Прогрес” проводила тричі. Двічі – у Фрейд Хауз. Третій раз – для працівників одного з київських музеїв. Також ці категорії зачіпаємо, розглядаючи самодостатність (фрагменти колажів з якої і наводжу).

Коли мене попросили продублювати свої культурологічні діалоги в колі наукових працівників музею, було деяке хвилювання, наскільки новаторським виявиться пропонований мною кут зору для аналізу та зіставлення таких “звичайних” понять.

Виявилось, що ключовий резерв розуміння однаковий в обох середовищах – і небайдужих мислячих людей різних професій, і наукових працівників закладу культури. Без додаткового опрацювання не відокремлюємо кліше від стандартів.

Традиція все ж зрозуміліша працівникам культури, і це тішить.

У той час, коли в колі мислячих людей, які представляють інші сфери діяльності, і традиції, і стадарти тяжіють злитися з кліше.

Тим важливішою є опрацювання теми якомога ширшим колом. І буду рада, якщо так все ж складеться.

Коли серед учасників чергового верзусу бачиш людину, яка відпочатку оцінювала тему як зовсім мало цікаву для себе, розумієш, що у самому форматі твориш щось унікальне та цінне – і вдячний інфочасопростору за таке переживання.

Вчора відбулася “Гендерна самореалізація: конкуренція VS взаємодія” – дубль 2.

Було менше учасників – літо та “Країна мрій” даються навзнаки.

Про цивілізаційні зміни, які зрештою призвели до того, що замінили поняття статі поняттям гендеру, міркували, можливо, з більшим, ніж першим колом, здивуванням стосовно задуму такої “підводки”, але проміжні інстайти, поза запланованих гілок обговорень, вражають настільки, що моя власна рефлексія усього, що прожили разом протягом верзусу, триває і досі.

Наприклад, ніколи не відчувала (а тому і вербалізувати так не могла б), що “ідентифікація себе за статтю може пригнічувати, бо в різних країнах ділили соціальні ролі за статтю”.

Спостереження учасників за змінами у полі самореалізації протягом цивілізаційного процесу вилилися в ось такий висновок:
“Сукупний тиск на свідомість (обмеження самореалізації) залишився тим самим, якщо не збільшився, бо одне джерело тиску (догматизації) поступилося місцем іншому джерелу. Раніше тиснули ті, хто водночас з тим брав відповідальність за спільне благо на себе (інститути влади), а тепер – ті, хто використовує тебе без жодної відповідальності натомість (комерційні інститути)”.

Цікавим також є ось такий висновок на тему “ЩО Ж ТАКЕ ГЕНДЕРНА САМОРЕАЛІЗАЦІЯ?”:
“Прийняття своєї статті/гендеру без упередженності та спротиву – та визначення для себе його ключового посилу, сенсу, поза інших соц.ролей. Наприклад, можемо сприймати жіночність як таку через здатність нести красу та надихати на її співтворення, підтримувати мир, радіти життю, цінувати та стверджувати його. І вже через обрану призму конструювати свою реалізацію в інших шести ролях – по-/дружньої, батьківської, учня, працівника, нащадка, громадянина. Водночас з тим, працювати над андрогінністю – ситуаційним застосуванням тактик/практик, які більше виражені через умови соціалізації попередніх поколінь протилежної статі. Так, наприклад, для чоловіків у попередні періоди були доступніші експеримент та принциповість, а жінкам – свобода вираження емоцій, піклувальне мислення, а тому андрогінним буде перейняття цих тактик/практик один в одного”.

Діалог довкола фрази “жінками народжуються, чоловіками стають” розпочався з твердження “обома стають”, аргументованого твердженням про вплив іграшок та повчань в стилі “хлопчаки/ дівчатка так не роблять” на статеву ідентичність.
Контраргументом були спогади про “не дівчачий” (якщо стереотипно оцінювати) вибір іграшок в дитинстві – замість ляльок та ведмедиків машинки, конструктори, татове гаражне начиння, аптечки протихімічної допомоги, тобто усе таке, яке без жодних наслідків для нього можна розібрати та скласти заново. Ось такий спосіб реалізації дослідницького інтересу напротивагу тому, як у той же час реалізовували його хлопчаки – відривали ніжки, крильця, чіпляли бляшанки до хвоста, надували через очерятину.
Відмінність жіночності – коли навіть ляльці чи ведмедику боляче робити боляче – та мужності – коли тобі байдуже до того, що живе має бути цілісним, аби жити, бо у тебе є власна мета – очевидна.
Ту дівчинку точно ніхто не вчив поводитись саме так. Вона просто так відчувала. Більше того – рятувала живе від хлопців, переконливо обіцяючи їм проробити з ними те саме, аби відчули та переконались, що роблять величезну шкоду. Чомусь вірили, хоча вона навіть фільми з жорстоким поводженням до тварин та людей дивитися не могла на той час. Від чого батькам бувала прикрість в гостях, якщо знову крутили “Білого Біма” – хазяї змушені були вимикати телевізор у відповідь на дуже емоційну вимогу дівчинки. І оціночні судження про “погане виховання” були гарантовані.

Діалог довкола джерел конкуренції всередині та поміж гендерами розпочався із запитання учасника: “Якщо в основі конкуренції чоловіків поміж собою є боротьба за жінку, то чому вони вороже ставляться до геїв, які випадають з цієї конкуренції?”, яке в залі отримало одні рефлексії (див. п.1-2, а пізніше виник і п.3 – після спогадів про особливості однієї моделі поведінки).

Отже, джерела ворожого ставлення поміж чоловіками та геями:

1. архетипічна поведінка – прагнення позбутись особини, яка не виправдовує своє годування (не полює – звідси утиски людей з особливими потребами, не примножує плем’я), а тому і існування мусить припинити;
2. страх опинитись “оберненим у секту”;
3. страх програти в кар’єрі, бо залишається фаворитизм, і чим більше геїв в оточенні, тим вищий ризик їх перебування на ключових посадах – і тоді геї отримують преференції у просуванні. До того ж домішується заздрість, якщо спостерігають щось подібне.

ВІДТЕРМІНОВАНИЙ ВЛАСНИЙ ІНСАЙТ ТРЕНЕРА: усіляка боротьба за права будь-яких меншин – месіанство, тобто вхід в трикутник Карпмана, як наслідок зверхності, браку поваги та довіри.
Тільки зверхність підштовхує оцінювати когось за кількістю та виокремлювати за цією ознакою як своєрідну жертву, яка сама не здатна скористатись із загально людських прав.

Якщо є права людини, то чим від них відрізняються права меншин?
Меншини не є людьми – і тому потребують окремих прав та окремого захисту?

Якщо кожна людина має право на повагу до власної гідності, на особисту недоторканість, на право власності, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на працю та на відпочинок, на житло, на освіту тощо, то про які ще інші права котроїсь з меншин може йтися?

Якщо толерування, то усіх усіма, тобто і толерування меншинами (якщо вже їх представники сприймають таку ідентичність) тих, хто відрізняється від них.

І сприйняття рівності прав саме рівністю, а не протекціонізмом – це і є проявом толерування також.

Будь-яка дія має протидію. Якщо “меншини” наполягатимуть на виключності своїх прав, то чому б це “більшості” дотримуватись толерантності?

Чи не тому масова культура толерантності залишається утопією?

Ще одне цікаве спостереження із співставлення інсайтів двох груп за темою гендерної самореалізації – наш чуттєвий досвід цивілізаційного процесу, незалежно від того, до якого гендеру приналежимо, співпадає у тлумаченні тенденцій самознищення виду (у таблиці відмічено червоним шрифтом).
Щодо тенденцій руху до взаєморозуміння, посилення конкуренції, самореалізації наш чуттєвий досвід відрізняється настільки ж, наскільки відрізняється гендерна ідентифікація себе.

З кожним дублем теми виникає можливість визначити, що ж поєднює такий різний чуттєвий досвід таких різних учасників у таких різних життєвих обставинах, а в чому проявиться унікальність саме цієї групи, на зустріч з якою йдеш саме зараз.

Цього разу індивідуальні запити до теми були:

1. бажання розібратися в конфлікті через оціночні судження;
2. межа між оціночними судженнями та оцінкою – як досягнути креативності без куріння або навмисного знурення себе (одразу пригадую опитування друзів ІКЬЮ ІМПАКТ декілька років тому щодо джерел натхнення – і фізико-хімічні варіанти);
3. “просто цікава тема”.

Тому індивідуальними результатами стали:

1. беру з собою формулу, яка подовжує момент емоційної реакції та підвищує невразливість, а це забезпечить ефективну взаємодію (вирішення питань замість конфлікту, хоча кожен залишиться собою);
2. оцінювання – необхідність для вирішення задач. Аби не переходити до оціночних суджень, буду регулювати свої емоції;
3. спробую дивитися на картини – та шукати в них відповіді, вирішення (надихатися). Це мені важливо, бо креативність приносить задоволення. Подобається знаходити креативні рішення;
4. вбивчий вплив оціночних суджень на психіку. Кількість автоматичних оціночних суджень всередині мене та їх проекція на думки інших на мій рахунок. Моменти штучності оціночних суджень – що це не моя проблема, а проблеми цих людей (що сиплять на мою адресу оціночні судження) з їх минулого.

Серед критеріїв креативного мислення повторилися в усіх трьох групах “нестандартно” та “поза шаблонами”, тобто розрізнення бунтарського духу та духу творення є спільним резервом нашого чуттєвого духу.
Саме тому геть усім було б корисно побути учасником верзусу на тему “Традиції. Стандарти. Кліше VS Новації. Прогрес”, коли ми вчимося розуміти суть прогресу та важливість орієнтації новацій (втілення креативності) на його суть, роль глибокого розуміння традицій та стандартів, уникнення перетворення їх на кліше, у цьому процесі.
Було б корисно, але це усвідомлення ще готувати та готувати.

Суттєвим доповненням переліку критеріїв креативного мислення від третьої групи стало визнання того, що “знахідка креативного рішення спонукає щось робити далі, надихає, породжує бішьшу зацікавленість”. Власне, саме цим чуттєвим досвідом і пояснюється наше прагнення до креативності, бо інакше усі діяли б за принципом “бути простіше”, а не шукали б “нові рішення звичних задач”.

Також дуже цікавим стало відгалуження діалогу довкола емоцій, що живлять оціночні судження – САМОЗАСПОКОЄННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО БЛОКУЮЧИХ ОЦІНОЧНИХ СУДЖЕНЬ.

У цьому відгалуженні провели межу між прагненням спокою, безтурботності та самозаспокоєнням:

1. чуттєвість стану безтурботності: отримав певну перспективу, з якої споглядаю – є внутрішня визначенність стосовно зовнішньої невизначенності, тобто всередині себе завжди знайду відповідь ; проблеми мене не зачіпають, бо контролюю емоції, завдяки вірі в те, що з усім упораюсь (бо є внутрішня визначенність, здатність знаходити відповіді всередині себе);
2. чуттєвість стану самозаспокоєння: “мені все зрозуміло”, зацикленість, догматизація, “схопив Бога за бороду”.

Оскільки до того в діалозі визначили механізм блокування креативності оціночними судженнями – той, хто оцінює іншого, ставить себе вище, а того, кого оцінює, нище – відбувається стрес (відгук на загрозу, який блокує активацію мозку) – то у співставленні з чуттєвими маркерами стану самозаспокоєння стає зрозумілим, чому він є джерелом оціночних суджень – через знайому нам з часу обговорення вразливості до нігілізму зверхність, бажання приховати свою невпевненість через оціночні судження на адресу інших.

У гілці діалогу “МЕЖІ “ОЦІНКА VS ОЦІНОЧНЕ СУДЖЕННЯ” втриче повторився висновок щодо емоційної природи оціночних суджень напротивагу заснованості на фактах оцінювання.

У першій групі ця думка пролунала ось у такій формі: “в оціночних судженнях емоційність панує над фактами, відбувається узагальнення та гіперболізація, категоричність (як присуд), перенесення оцінки діяльності на судження про персоналію, закрита позиція”.

Друга група зазначила ознаками оціночних суджень: “складається з факту та емоції з переважанням емоцій над фактом, вириває факти з контексту, а потім узагальнює, обрізує можливості, досвід і є оціночні судження”. І ознаки оцінювання: “аналіз контексту, фактів, цифр, поєднання між собою, пошук відповідностей з об’єктивними (конкретними, однозначними) критеріями”.
Третя група зазначила: “Оцінка – на фактах; оціночне судження – на емоції довкола факту”.

І дуже важливим спостереженням від третьої групи є те, що “оціночне судження може виникати до аналізу (на основі застосування завченого та повторюваного, тобто кліше, наприклад, про відьом, яких треба палити або топити), а оцінка можлива лише за умови аналізу (чим засвідчений факт, про що свідчить факт) та синтезу (куди веде факт, як вплине на мій інтерес).

Також в двох з трьох груп (а в одній з них ця гілка діалогу просто не проросла) співпала думка щодо внеску оцінювання у креативність рішення:

• можливість розпочати, активізація, поштовх до дії, пошук рішення, варіантів, натхнення;
• аналіз кінцевої мети та можливі корективи, усвідомлення ситуації, постановка задачі;
• заново запускає аналіз (виявлення властивостей та закономірностей, звірку, калібровку) та синтез (складання цілого з фрагментів, напрацювання альтернатив рішень) – і завдяки цьому розриває шаблони, вивільнює від них свідомість.

Для вирішення викликів для креативності, які привели на верзус, застосували дві техніки – оксюморон та “надихайся, не копіюй”. Результати наведено у таблиці.

Наступного тижня – повтор теми “Гендерна самореалізація: конкуренція VS взаємодія”, на якій поринаємо у дослідження причин “поїдання” один одного в межах одного та різних гендерів замість реалізації свого потенціалу, а також знаходимо індивідуальні варіанти змін звичних шаблонів (тобто також розвиваємо креативність).

Запрошую. Долучайтеся!

Отже, третій верзус з метою протиставити нігілізм критичному мисленню, а тому звільнити мислення учасників від нігілізму, відбувся – і можу традиційно поділитися напрацюваннями.

Найцікавішим став той факт, що індивідуальні запити на цьому верзусі були про сепарацію від батьків, завершення свого самовизначення, про подолання ступору через розгубленість та констатація власного статус кво замість запиту.

Такою є моя інтерпретація, а прямі висловлювання наводжу далі за текстом. Навіщо ділюся інтерпретацією? З метою ще раз наголосити та важливості усвідомленння персонального запиту та співставлення його з темою, аби обирати саме те, що допоможе.

Наприклад, для цих трьох запитів ближчими були б теми про буття собою, про самодостатність, про звільнення від оціночних суджень – і я дуже втішена тим, що за підсумком верзусу про критичне мислення одна із свідомостей, що працювала у гурті, обрала для себе надалі дві з тих тем, які я одразу б рекомендувала б, якби була можливість рекомендувати.

Тепер – пряма мова верзусу.

ПЕРСОНАЛЬНІ ЗАПИТИ:

1. живемо у полі незнання. Нам нав’язують щось із дитинства, у доросліючи, задаємось питанням, а чи це так, і чому саме. Право самому визначати, що для тебе важливе. Є деякий конфлікт з батьком щодо важливого.
2. Нігілізм – якщо відкидати все. Розгубленість щодо того, що ж робити, як знайти сили. Свій спосіб обирати напрям. Знати, що відкидаючи авторитети, все ж дію, тобто щось все ж є авторитетним
3. Як правильно/ не правильно. Складність у спілкуванні з людьми. Не завжди розумію їх мотиви – і потім розчаровуюсь. Що робити, аби мене не використовували. Поки що все піддаю сумнівам

ОСОБИСТІ ВИСНОВКИ:

1. “Верзус між нігілістом та критично мислячою людиною полягає у тому, що нігіліст не є господарем власного життя, пасивний, безвідповідальний, а критично милсяча людина натомість активна, відповідальна, бо свідомість вільна від упереджень та чужих програм, відсутнє спонукання “повинен”.
2. Рекомендація собі – більше слухати себе, розвивати. Йду правильним шляхом, є однодумці, які також задаються запитаннями, не сліпо довіряють догмам. Замість сумніватися діяти. Якщо твої дії не на шкоду оточуючим, то вони правильні. Бути асертивним. Дозволяти іншому думати так, як він думає.
3. Верзус між нігілістом та критично мисляою людиною полягає у тому, що нігіліст керується сумнівами, страхами, намагається втікти від життя, а критично мисляча людина натомість спирається на авторитети та факти, постійно продовжуючи пошук істини, прагне чогось.
4. Верзус між нігілістом та критично мисляою людиною полягає у тому, що нігілізм задає низький тон, на руйнування, на бездію, а критичне мислення задає позитивний тон, рух, дію, динаміку, розвиток, творення.
5. Рекомендація собі: у мене надто емоційне сприйняття. Слід володіти собою – та зменшити кількість оціночних суджень, в т.ч. на свою адресу, а збільшити натомість практицизму (що хочу побачити наприкінець руху), оволодіти гнівом. Зрозуміла, що критичне мислення дозволяє рухатись далі, а нігілізм робить уразливим до маніпуляцій. Раніше так серйозно не переймалася проявами нігілізму, бо не бачила зв’язку з уразливістю.

ГРУПОВІ ПОШУКИ, ЯКІ ПЕРЕДУВАЛИ ПЕРСОНАЛЬНИМ ПІДСУМКАМ:

1. Портрет нігіліста. Типові висловлювання – на емоціях (не подобається, не довіряю, не влаштовує), на узагальненнях (все, нічого, завжди), на відкиданні, запереченні (авторитетів, норм, релігій, віри). Ключові установки: істини не існує, все порох, суєта суєт, все позбавлено сенсу. Переживання: страх, сумніви.
2. Портрет критично мислячої людини. Слова: факти, логіка, рейтинг, ефективність, довготривалі вигоди, планування, істина, потреби. Посилання на: наукові факти, експеримент, логічне мислення, інтелект, раціоналізм. Переживання та спрямування: свобода від стереотипів, моменти щастя як критерій вибору дії, любов, довіра, пошук.
3. Ознаки зверхності як джерела нігілізму: наполягання на своїй правоті, переконання у тому, що інші гірші, а “я накращий”, “мені відомо те, що приховано від інших”, протиставлення “я-вони”, конкуренція, “я не такий, як усі”, вибраність, невпевненість у собі, яка спонукає постійно випячувати себе, самостверджуватись на інших, знецінюючи їх, зневажаючи, принижуючи.
4. Ознаки асертивності як однієї з передумов звільнення від нігілізму: визнання сили інших, прийняття існування інших думок, бажання подивитися під іншим кутом, сприйняття рівними, упевненість у собі.

ПИТАННЯ ПІД ЧАС ЧИТАННЯ УРИВКУ КАЗКИ: “ЧОМУ ПОКАРАНО ОБОХ СЕСТЕР?”

У автора запитання є бажання покарати когось одного, бо “хтось був більш правий”.
Висновок з діалогу на основі повторного читання уривку казки: покарано обох, бо обох сестер не цікавив внутрішній світ матері, її мотиви, переживання – обидві судять та засуджують, замість розібратися та спільно перебудувати стосунки в родині. І саме це ображає матір – і вона карає.

Цікаві речі відбуваються щодня.

Хоч як я закликала подарувати Києву атмосферу асертивності на символічне святкування його уродин, відгукнулася та приїхала аж зі Львова аж одна учасниця на Верзус 30.05.15.
То ж і сюрприз від зустрічі з образом середньовічної панни розділений був пізніше з відвідувачами вечірніх екскурсій з каганцями в Національному музеї історії України.

Хоча діалог двох розумних людей дає плодів не менше, ніж десятирьох. Дещо змінюються технології, а методичної гнучкості мені не позичати. Отже, ділюся нашими напрацюваннями.

Як каяття стає частиною життя? Процес визнання попередніх помилок відбувається з появою нових цінностей. Коли з’являється нова рамка (погляди) – і дивишся назад, то бачиш, що те, що тоді вважав за моральне, тепер виглядає аморальним. І питання полягає у тому, як же полишити помилки у минулому, аби не йти стежною, що повторюєш помилки – каєшся, знову повторюєш.

Що ж тобі тлумачимо асертивністю, та чому у протиставленні каяттю? Асертивність як стверджувальна позиція, буття самим собою, коли не потребуєш нікому нічого доводити, переконувати, стверджуватись, а вільно входиш у контакт з будь-ким, навіть з девіантною поведінкою. Сприймаєш людей без засудження та без заздрощів.

Протисатвлення між каяттям та асертивність виникає саме через момент засудження. Ми маємо вчитись відокремлювати людину та її вчинки – і засуджуючи вчинки, караючи за них, давати можливість людині усвідомити та “викупити” нанесену шкоду, пробачивши тим самим їй. Здатність пробачити людині, засудивши вчинок, – прояв асертивності та момент трансформації каяття у навчання, якщо людина, про яку йдеться, є ти сам. Саме так замість картання за повторення старої моделі поведінки народжується нова модель поведінки – через асертивне сприйняття своїх помилок. Тобто ми визнаємо помилки помилками, обирємо нову модель поведінки, вчимо інших на своїх помилках, але не картаємо себе, не знецінюємо, а показуємо себе оновленими, і шануємо цю свою трансформацію і здатність вчитися з помилок. Помиляються усі. Вчаться з помилок лише асертивні.

Ключова відмінність толерантності стосовно асертивності – спрямованість вектору. Асертивність йде від звернення на себе. Толерантність – від звернення на іншого. Тому толерантність неможлива без асертивності, бо бажання засудити іншого виникає, коли щось засуджуєш у собі і боїшся проявів того в іншому, особливо, коли він інакший, не зрозумілий з першого знайомства.

Тобто толерантність є одним з проявів асертивності, але асертивність є ширшою. Відміна смертної кари за вбивство є асертивним рішенням, хоча ми не толеруємо вчинок та цінності людини-вбивці.

Толерантність в один бік, без толерантної відповіді – ілюзія толерантності. Асертивність в один бік можлива – виводить з трикутника Карпмана досі не асертивну людину, бо повертає їй повагу до себе та до того, з ким взаємодіє. Просто це потребує часу, бо старі звички тяжіють над людиною.

Багатокультурність можлива лише за умови асертивності, а коли зароджується, то працює на зміцнення тієї ж асертивності, яка її породжує. Коли ми асертивні, то можемо тверезо проаналізувати сильні та вразливі сторони власної культури та інших відомих нам культур – і шукати вирішень, співставляючи їх між собою. Так відбувається синтез, побудова нової культури, яка рівною мірою залишається аутентичною та водночас з тим набуває нових рис, забезпечуючи черговий цивілізаційний прорив.

То ж, запити:

• Що з того, що буду чи то собою, чи то частиною спільноти – що від того отримає спільнота?
• У мені багато мене. І як це все впихнути в спільноту, не викрививши себе?
• Що означає бути собою та бути частиною спільноти?

Прикінцеві висновки:

• Бути самим собою – це знайти себе, входити в резонанс зі своїми діями, вчинками, думками.
• Аби бути самим собою на духовному рівні, спільнота не потрібна, але вона допомагає знайти себе.
• Аби бути частиною спільноти, змінювати себе, знаходити в собі резерви. Постійний компроміс “я” у співставленні з “ми”.
• В принципі відсутній конфлікт “я-ми” – і можлива гармонія. Тепер буде розуміння, чи ти в цей момент – частина суспільства, чи – сам один, і тому не зростатиме полярність.
• Велике та мале “ми” та “я”. Самі поняття складніші та багатші, аніж прийнято розмірковувати про них. Важливо кожного моменту розуміти, з чим саме взаємодіємо, з котрим “я” та “ми”.

Найяскравіші рефлексії протягом зустрічі:

1. малюнки з метою осмислення себе (один з них нам з вами подаровано у якості ілюстрації), які виявили, за усіх відмінностей зображень, багато спільного, і зокрема протилежності між “є” та “хочу” у тлумаченні своєї самості, а також прагнення спокою як ознаку згоди із самим собою, визнання себе собою.

Протилежності (динаміка становлення собою) виявили наступні:

• від агресії до розвитку,
• від руйнування до творення,
• від неузгодженності векторів до узгодженності,
• від розриву до цілосності,
• від закритої системи до відкритої,
• від марної витрати ресурсу до наповнення себе ресурсом,
• від неприйняття та виключеності до прийняття та включеності.”
2. один з перших спонтанних інсайтів: “Щоб бути собою, варто навчитись бути із собою, – і саме це є шляхом бути з суспільством. Бути із собою – це відновити зв’язок із сутністю – тим, що було до впливу суспільства. Потреба бути собою – потреба відновити та накопичити рівень комфорту. Комфорт отримуєш, коли вписався у життя, а вписуєшся у життя, коли знаходиш себе. Коли відкрив себе таким, як є, та навчився проявляти себе – стало краще жити. Награнність дратує. Знайти себе – і робити властиве тобі, як майстер”.
3. метафора “Я” – атом, “ми”- молекула, буття – молекулярний зв’язок.
4. висновки щодо ГАРМОНІЇ “Я-МИ” у поєднанні з БАЛАНСОМ “БУТИ-ВИГЛЯДАТИ”:
   Баланс “бути-виглядати” впливає на те, як ми обираємо спільноту, частиною якої бути, та як спільнота обирає нас, аби залучити. Коли цей вибір співпадає, відбувається прийняття – і воно спонукає змінювати себе, розвивати, набувати нових рис, які притаманні іншим членам спільноти, бо вона набула значення еталону. Люди різні – тому і спільнот різні. Ситуації гармонізації “я” з “ми” є двох типів: про пізнання, розвиток та про стосунки. Якщо час адаптації пішов на саморозвиток, то відбувається злиття із спільнотою водночас з поточненням обрисів себе самого. Вихід з “я” може вибудувати, розширити “я”, а може завадити поверненню в “я”, перетворити на “не я” – і тут знову стає в нагоді баланс “бути-виглядати”, як індикатор руху (чи відбувається розширення “я”, чи перетворення його на “не я”). Можна бути собою та частиною спільноти, у гармонії, – та розвиватись в обох напрямках водночас.
5. ЗАГРОЗИ САМОСТІ. ОЗНАКИ СТАНУ “НЕ Я”:
   Коли отримуєш бажане, запитуєш себе, чи справді ти цього хотів, чи не було не твоє бажання. Якщо отримуєш задоволення від отриманого, то бажання було власним, і його здійснення дає відчуття себе собою. Відчуття задоволення у кожний момент шляху є ознакою самості. Позитивні переживання є ознакою “Я-стану”, цілосності, відповідності. Загроза для самості, маркер стану “не я” – розрив контакту з власними почуттями. Пост-фактум кажеш собі: “я ж знав, а пішов проти себе”.

Також опрацювали наступні моменти:

• ПОТРЕБА У СПІЛЬНОТІ. ОЗНАКИ СПІЛЬНОТИ. МЕХАНІЗМ УТВОРЕННЯ. СВІДЧЕННЯ ПРИНАЛЕЖНОСТІ.
• ДЕБАТИ “БУТИ СОБОЮ ТА СПІЛЬНОТОЮ – ТОТОЖНІ СТАНИ” проти “БУТИ СОБОЮ ТА СПІЛЬНОТОЮ – РІЗНІ СТАНИ”.
• ПРИЧИНИ ОДНОЧАСНОГО ПРОТИСТАВЛЕННЯ ІНДИВІДУАЛІЗМУ ТА КОЛЕКТИВІЗМУ НА ФОНІ ПРАГНЕННЯ БУТИ СОБОЮ ТІЄЮ Ж МІРОЮ, ЩО І БУТИ СПІЛЬНОТОЮ.
• СПОСІБ ГАРМОНІЗАЦІЇ БУТТЯ СОБОЮ ТА СПІЛЬНОТОЮ – ЗМІЩЕННЯ АКЦЕНТУ З “Я-МИ” НА “БУТИ”, ТЛУМАЧУТИ БУТТЯ ЯК ПОЄДНАННЯ ТІЛЕСНОСТІ ТА РАЦІОНАЛЬНОСТІ – НА ІНДИВІДУАЛЬНОМУ РІВНІ, НА ГРУПОВОМУ РІВНІ.